Новини

1. СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО, ЙОГО СТРУКТУРИЗАЦІЯ Й ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ
Розвиток світового ринку товарів призвів на зламі XIX–XX ст. до інтенсифікації міжнародних економічних відносин, що почали поступово виходити за межі міждержавного обміну товарами. Розвиток виробничих сил і зростання фінансового капіталу спричинили виникнення світового господарства.
Світове господарство – це сукупність національних господарств, взаємопов’язаних системою міжнародного права, економічних і політичних відносин.
Більш повне трактування світового господарства визначає його як економічну систему, що самовідтворюється, на рівні приватного сектора, виробничих відносин і певних аспектів надбудівних відносин тією мірою, в якій національні господарства, що входять до неї, мають певну схожість на кожному з трьох зазначених рівнів.
Отже, світове господарство являє собою певну систему. Основою виникнення й існування цієї системи є її цілісність, яка передбачає економічну взаємодію всіх складових частин системи на достатньо стійкому рівні. Світове господарство відноситься до досить складних систем, які характеризуються множинністю (чисельністю елементів системи), ієрархічністю та структурністю.
Відносини між окремими елементами свтового господарства формують певні рівні. Виділяють:
 міжнародний рівень (його формують відносини між державами, регулюється міжнародними правилами і нормами);
 транснаціональний рівень (його утворюють відносини між економічними потоками, що виходять за межі національних кордонів).
Структуризація світового господарства. Найрухомішою частиною світового господарства є світовий ринок, що являє собою сферу обмінних відносин між країнами та іншими суб’єктами світового господарства, які пов’язані між собою участю у міжнародних відносинах.
На основі різноманітних критеріїв у світовому господарстві виділяється певна кількість підсистем. Мегасистемами (найбільш великими) є 3 групи національних економік: промислово розвинуті країни; країни з перехідною економікою; країни, що розвиваються.
Функціональними елементами сучасної системи світового господарства є: науково–технічна сфера, виробничо–інвестиційна діяльність, сфера міжнародного обігу (світова торгівля); валютно–фінансові та кредитні відносини.
Особливостями розвитку сучасного світового господарства є:
 розвиток міжнародного переміщення факторів виробництва, передусім у формах вивезення–ввезення капіталу, робочої сили і технології;
 зростання на цій основі міжнародних форм виробництва на підприємствах, розташованих у декількох країнах, у першу чергу, в рамках ТНК;
 економічна політика країн, що передбачає підтримку міжнародного руху товарів і факторів виробництва на дво– і багатосторонній основі;
 виникнення економіки відкритого типу в рамках багатьох держав і міждержавних об’єднань;
 зростання інтенсивності регіональних інтеграційних процесів, що призводить до виникнення великих економічних просторів та отримання відповідного ефекту за рахунок зростання масштабів виробництва, але, з іншого боку, призводить до поділу світового господарства на окремі сектори внаслідок створення відносно замкнутих торгово–економічних блоків та інтеграційних угруповань;
 поступова зміна економічної основи сучасної цивілізації;
 індустріальна модель розвитку витісняється постіндустріальною, ноосферно–космічною, суть якої визначається формуванням «економіки розуму», «економіки думки».

2. ФОРМИ ТА РІВНІ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН
МЕВ мають яскраво виражений системний характер. МЕВ – це система економічних зв’язків щодо виробництва, розподілу, обміну і споживання, що вийшли за межі національних кордонів.
Отже, сучасні МЕВ є системою економічних зв’язків, які характеризуються:
 виходом за межі національних господарств;
 взаємодією фізичних та юридичних осіб, держав і міжнародних організацій;
 визначеністю форм;
 різними рівнями глибини існування, функціонування, здійснення.
Рівні МЕВ можна традиційно розбити на макро–, мета– й мікрорівні. Макрорівень–це рівень державних і міждержавних міжнародних процесів, метарівень – це міжнародні зв’язки галузевого і регіонального значення, мікрорівень – це відповідно рівень зв’язків між фірмами різних країн.
Рівні МЕВ також розглядають і за ступенем розвитку стосунків між субєктами МЕВ, за ступенем тривалості дії угод і переплетення економік.
При цьому виділяють такі 4 рівні.
1. Міжнародні економічні контакти. Це – найпростіші одиничні випадкові економічні зв’язки, що мають епізодичний характер і регулюються переважно разовими угодами. Зв’язки цього рівня більше притаманні юридичним і фізичним особам.
2. Міжнародна економічна взаємодія. Це – добре відпрацьовані стійкі економічні зв’язки між суб’єктами МЕВ, які базуються на міжнародних економічних угодах і договорах, укладених на доволі тривалий період часу.
3. Міжнародне економічне співробітництво. Це – міцні й тривалі зв’язки кооперативного типу, які в своїй основі мають спільні, заздалегідь вироблені й узгоджені наміри, закріплені в довгострокових економічних договорах і угодах. Цьому рівневі притаманне партнерство суб’єктів МЕВ.
4. Міжнародна економічна інтеграція. Це – вищий рівень розвитку МЕВ, який характеризується взаємним сплетінням економік різних країн, проведенням узгодженої державної політики як у взаємних економічних відносинах, так і у відносинах з третіми країнами.
Кожен більш високий рівень не являє собою щось протилежне нижчому, а є його усталеним і розвиненим продовженням, тобто вищий рівень містить у собі більшість ознак нижчого.
Розглядаючи структуру МЕВ, можна виділити також форми МЕВ: міжнародні валютні відносини, міжнародні фінансово–кредитні відносини, міжнародне виробниче співробітництво, міжнародне науково–технічне співробітництво, міжнародні трудові відносини (світовий ринок трудових ресурсів), міжнародна торгівля товарами, міжнародна торгівля послугами (світовий ринок послуг), міжнародні транспортні відносини.
При цьому, слід зазначити, що основними формами МЕВ є міжнародна торгівля, міжнародний рух капіталу, міжнародна міграція робочої сили.
 Міжнародна торгівля є провідною формою МЕВ. Міжнародна торгівля являє собою обмін товарами і послугами між державно оформленими національними господарствами.
 Міжнародний рух капіталу – це його переміщення між країнами світу в пошуках більш вигідної сфери застосування.
 Міжнародна міграція робочої сили – це процес її стихійного або організованого переміщення в межах національного або міжнародного ринків праці, зумовлений характером розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, дією економічних законів.
 Міжнародні валютні відносини є специфічною формою МЕВ: вони, з одного боку, забезпечують нормальну реалізацію інших форм МЕВ, а, з іншого боку, мають власні механізми саморозвитку.

3. ХАРАКТЕРИСТИКА СУБ’ЄКТІВ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН
Суб’єкти МЕВ – це учасники міжнародних економічних явищ і процесів, що здатні самостійно й активно діяти з метою реалізації своїх економічних інтересів.
Класифікувати суб’єкти МЕВ можна по–різному. Наприклад, можна їх поділяти за критерієм рівнів. Суб’єкти мікрорівня – це підприємства, фірми, фермерські господарства, окремі особи. На метарівні діють регіони, галузі економіки, що займаються ЗЕД. Для макрорівня характерні зв’язки між державами, між групами держав, між державами та міжнародними організаціями.
Поділяють суб’єкти на фізичних і юридичних осіб.
Фізичні особи – це право– і дієспроможні особи, які у міжнародних відносинах виступають як окремі індивідуали, тобто діють від власного імені й не представляють ніяких фірм.
Юридичні особи – це організації, фірми, корпорації, які займаються ЗЕД й відповідають таким ознакам, що встановлюються законодавством відповідної країни:
 постійність існування, незалежно від окремих елементів, осіб, які входять до їхнього складу та можуть мінятися;
 наявність власного майна, відособленого від його учасників;
 право купувати, володіти, користуватися й розпоряджатися об’єктами власності;
 право від свого імені бути позивачем у суді й арбітражі;
 самостійна майнова відповідальність.
Юридичні особи поділяються на юридичні особи публічного права та приватного права. Суб’єктами публічного права вважаються такі особи: держава як верховна влада; підрозділи державного апарату й державно–територіальних об’єднань; суспільно–політичні угрупування й організації державного значення.
Суб’єктів визначають ще за критеріями способів привласнення й відповідальності. Виділяють юридичних осіб приватного права: товариства з необмеженою відповідальністю, товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерні товариства, командитні товариства, одноосібні підприємства.
Суб’єктами МЕВ виступають різні об’єднання: фізичних осіб; юридичних осіб; фізичних і юридичних осіб.
Особливою є участь у МЕВ такого їх суб’єкта як держава. Держава – це суверенне утворення, яке має верховну владу на своїй території та незалежне по відношенню до інших держав.
Як суб’єкт МЕВ держава виконує подвійну функцію:
1) вона через уповноважені органи може бути безпосереднім учасником міжнародних операцій;
2) через нормативно–законодавче регулювання, розвиток інфраструктури держава може сприяти (або заважати) міжнародній діяльності інших суб’єктів.
Міжнародні організації беруть участь у МЕВ в залежності від їх цілей, завдань тощо. Міжнародні організації поділяються:
 за юридичною природою: міжурядові, позаурядові;
 за складом учасників: універсальні, регіональні;
 за масштабом діяльності: загального характеру, спеціальної компетенції;
 за характером діяльності: оперативно діючі, координуючі, консультативні;
 за терміном діяльності: постійно діючі, періодично діючі, тимчасові.
Головними суб’єктами МЕВ на сьогодні є міжнародні підприємства або корпорації, серед яких виділяють багатонаціональні та транснаціональні корпорації.

4. ПРИНЦИПИ МЕВ І ПОЛІТИЧНЕ СЕРЕДОВИЩЕ ЇХНЬОЇ РЕАЛІЗАЦІЇ
Розглядаючи усю сукупність принципів розвитку МЕВ, доцільно розділяти їх на дві групи: загальні і специфічні.
Загальні принципи розвитку МЕВ
1. Еволюційність міжнародних економічних процесів, відсутність силового нав’язування співробітництва, відсутність підштовхування до цього.
2. Системність розвитку МЕВ, тобто комплексний розвиток системи МЕВ, рівномірний розвиток усіх її взаємодіючих елементів і зв’язків.
3. Еквівалентність обміну, тобто взаємовигідність економічних зв’язків для двох і більше партнерів.
Деякі автори ще виділяють такі головні принципи МЕВ:
 неконфронтаційність МЕВ, тобто розвиток МЕВ на основі компромісних кроків назустріч один одному;
 розвиток МЕВ на науковому ґрунті, у відповідності з об’єктивними законами, на базі наукових досліджень і прогнозів, щоб не допускати дисбалансу світової економіки;
 спільне вирішення глобальних проблем людства.
У сучасному міжнародному праві діють загальні принципи міжнародного співробітництва.
1. Принцип суверенної рівності держав.
2. Принцип невтручання, що означає заборону прямого чи посереднього втручання з довільних причин у внутрішні та зовнішні політичні, економічні та інші справи будь–якої держави.
3. Принцип рівноправності та самовизначення народів.
4. Принцип співробітництва держав для забезпечення міжнародного миру і безпеки, розвитку продуктивних сил, культури і т. п.
5. Принцип поважання прав людини.
6. Принцип добросовісного (сумлінного) виконання міжнародних зобов’язань.
Специфічні принципи розвитку МЕВ конкретизують зміст загальних принципів.
Основні з них:
 кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні й культурні cистеми;
 повинен бути вільний доступ до моря для тих країн, що його не мають;
 взаємна і справедлива вигода для співробітництва;
 надійність і конвертованість валют;
 вчасні міжнародні розрахунки;
 вчасне погашення боргів і справедливість при наданні позик;
 підтримка платіжного балансу;
 повага до права власності.
У законодавстві України визначені такі принципи: суверенітет народу України; свобода ЗЕД; юридична рівність і недискримінація; верховенство закону; рівний захист українських та іноземних суб’єктів; еквівалентність обміну, неприпустимість демпінгу при ввезенні та вивезенні товарів.
На розвиток МЕВ, а отже, і на реалізацію принципів розвитку МЕВ, великий вплив має політичне середовище. Так, через політичні причини кожна країна по відношенню до інших може застосовувати преференції, режими найбільшого сприяння, інтегруватися з ними. А з іншого боку, можливі тарифні та нетарифні бар’єри, ембарго, бойкот, блокада. Розвиток МЕВ багато в чому залежить від взаємної адаптивності політичних устроїв, зокрема, демократичних та недемократичних. Міжнародна політика є своєрідним механізмом задоволення або узгодження інтересів суб’єктів міжнародних відносин. Адекватна реалізація принципів МЕВ можлива у стабільному політичному середовищі. При цьому важливу роль відіграє політична стабільність країн (це невелика ймовірність зміни політичного статусу країни протягом тривалого часу у вигляді виникнення соціальних конфліктів і політичних актів типу тероризму, путчів.)
Діалектичною протилежністю політичної стабідбностісті є політичний ризик, що передбачає можливість політичної змови й політичного перевороту, конфіскації майна, націоналізації і навіть експропріації об’єктів приватної власності, національного, класового неприйняття, неприйняття на ґрунті релігії та інше.
У світогосподарській практиці є ціла система управління ризиками через засоби їх уникнення та мінімізації; страхування.

5. ТЕНДЕНЦІЇ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ТА РЕГІОНАЛІЗАЦІЇ У РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ ТА ЇХ ОЦІНКА
Вперше про глобалізацію заговорили американці. Цей термін було вжито у статті Т. Левітта, опублікованій у «Гарвард бізнес рев’ю» у 1983 р. Він позначив цим словом феномен злиття ринків окремих продуктів, що виробляються великими мультинаціональними корпораціями (МНК). Ширшого значення новий термін набув у Гарвардській школі бізнесу, і головним популяризатором терміна став консультант цієї школи японець К.Оме. Вважаючи, що світова економіка віднині визначається взаємозалежністю трьох центрів, «тріади» (ЄС, США, Японія), він стверджував, що економічний націоналізм окремих держав став безглуздим, у ролі ж сильних акторів на економічній сцені виступають «глобальні форми».
Глобалізація економічної діяльності розгортається на двох рівнях: мікро– та макроекономічному. Саме вони встановлюють виробничі, торгові, науково–технічні, фінансові зв’язки із своїми зарубіжними партнерами. Головною особливістю глобалізації на мікроекономічному рівні є загальна стратегічна орієнтація компаній, глобальна за характером – орієнтація на ринки збуту у всьому світі або на такі ж джерела постачання, а також на розміщення виробництва у різних країнах. Цей перелік основних економічних рушійних сил глобалізації на мікрорівні відображає переважаючу послідовність у розвитку цього процесу: збут – постачання – виробництво.
На макрорівні відображаються наслідки цього процесу, що викликають відповідні реакції з боку держав. Головний зміст таких реакцій розкриває поняття «лібералізація». Глобалізація економічного життя вимагає його лібералізації, тобто скорочення або усунення обмежень на шляху міжнародної торгівлі, іноземних інвестицій, міжнародних фінансових операцій. Саме це відбувається на протязі останніх десятиліть.
На думку західних вчених, основою глобалізації економіки стала інтернаціоналізація не обміну, а виробництва, інституційною формою якої виступають транснаціональні корпорації (ТНК). Злиття, взаємні купівлі реальних активів або часток капіталу – характерна риса глобальної стратегії. Глобальні ТНК все більш виразно виявляють тенденцію до утворення великих груп, що об’єднують промислові, торгові і фінансові компанії. Результатом глобальних стратегій стає формування інтегрованої міжнародної торгово–індустріальної системи, у порівнянні з якою національні території та держави іноді виступають як другорядні величини.
Регіоналізація являє собою процес, аналогічний глобалізації, але протилежний їй за напрямком. Його суть полягає у розвитку інтеграційних процесів у межах окремих угрупувань країн.
Останні два десятиліття спостерігалося зростання інтеграційних процесів у світі, розвиток тенденцій до спільного вирішення країнами своїх господарських завдань. Ці тенденції привели до появи ще у першій половині XX століття декількох десятків регіональних міжурядових та неурядових організацій. У другій половині століття їх кількість стала стрімко зростати і склала приблизно 3 тис. Разом з цим виникла і ціла сукупність регіональних торгових угод.
Важливим моментом у цьому питанні є вигоди від регіоналізації для країн, що розвиваються. Адже вони переважно мають досить ліберальні торгові режими. Тому існують побоювання, що регіоналізація може призвести через використання регіональними блоками практики активного нетарифного регулювання до порушення основ вільної торгівлі, які так важко впроваджуються.
Регіоналізація, з одного боку, стимулює процеси економічного зближення країн, але, з іншого боку, уповільнює процеси глобалізації, посилюючи відокремленість економічних угрупувань країн, а також суперечності та конкуренцію між ними.

6. МІЖНАРОДНИЙ ПОДІЛ ПРАЦІ (МПП), ЙОГО ФОРМИ І ФАКТОРИ РОЗВИТКУ
Передумови МПП формуються у процесі суспільного поділу праці за родом діяльності і його просторової диференціації. Суспільний поділ праці – це процес відособлення різних видів трудової діяльності, які взаємодіють між собою й взаємодоповнюють один одного, складаючи цілісний системний механізм суспільного відтворення.
За родом діяльності виділяють 3 типи суспільного поділу праці:
 загальний (здійснюється між великими сферами діяльності людини – промисловість, сільське господарство, транспорт, зв’язок, освіта, наука);
 частковий (відбувається всередині великих сфер на міжгалузевому та підгалузевому рівні – машинобудування, переробні галузі, рослинництво);
 одиничний (притаманний процесам, що відбуваються всередині фірм в залежності від технологічного процесу та організації управління, від функціональних завдань окремих служб).
За просторовим критерієм виділяють: міжрегіональний поділ всередині країни; поділ між країнами; поділ праці між групами країн.
МПП– це вищий ступінь розвитку суспільного поділу праці, який виходить за межі національних економік. МПП є поділом праці між країнами та між їхніми суб’єктами у певних якісних і кількісних співвідношеннях, опосередкованим обміном між ними товарами, послугами та іншими результатами суспільно–корисної діяльності. МПП – це процес відособлення різних видів трудової діяльності на міжнародному рівні, що взаємодіють один з одним і взаємодоповнюють один одного, складаючи об’єктивну основу міжнародного обміну товарами, послугами тощо.
Формами МПП є міжнародна спеціалізація та кооперація. Вирізняють предметну, подетальну і технологічну спеціалізацію окремих країн, груп країн або регіонів світу. Поглиблення спеціалізації зумовлює розвиток видів і форм міжнародної кооперації – міжгалузевої, внутрішньогалузевої, окремих підприємств.
На формування МПП і ступінь залучення до нього окремих країн впливають такі фактори:
 природно–географічні;
 соціально–економічні;
 науково–технологічний прогрес.
Певний, а іноді і вирішальний вплив на МПП мають також політичні фактори, серед яких виділяють: ступінь розвитку державного суверенітету, міжнародна економічна позиції в ООН та на світовій арені в цілому, співвідношення політичних сил у країні, характер і ступінь впливу державних інститутів на економічні процеси тощо.
Комбінація зазначених факторів не тільки формує мікро– та макромотивацію участі у МПП окремих країн (груп країн), але й визначає її ефективність. Проблема пошуку об’єктивної основи МПП для забезпечення постійного багатства суспільства була й залишається центральною в економічній теорії.

7. СЕРЕДОВИЩЕ МЕВ, ЙОГО ОСОБЛИВОСТІ ТА СТРУКТУРИЗАЦІЯ
Середовище МЕВ – це система умов і факторів існування міжнародних економічних зв’язків. Його можна розділити на внутрішнє і зовнішнє середовище.
Внутрішнє середовище МЕВ – це внутрішня будова системи МЕВ з її внутрішніми законами існування, функціонування й розвитку. Елементи внутрішнього середовища МЕВ:
 ЗЕД країн та їхніх суб’єктів;
 управління міжнародними економічними процесами, регулювання МЕВ;
 форми і види МЕВ;
 внутрішні закони функціонування системи МЕВ.
Зовнішнє середовище МЕВ – це зовнішні по відношенню до суб’єктів МЕВ політико–правові, економічні, соціально–культурні та інфраструктурні умови реалізації форм МЕВ на різних рівнях.
Зовнішнє середовище МЕВ можна поділити за двома критеріями:
а) за сферами впливу: політико–правове, соціально–культурне, економічне та інфраструктурне;
б) за безпосередністю впливу дії:
– середовище прямого впливу (постачальники, споживачі, конкуренти тощо);
– середовище непрямого впливу (політичний та економічний устрій, загальна нормативна законодавча база, соціально–економічні традиції тощо).
Особливостями зовнішнього середовища МЕВ є насамперед:
 тісний взаємозв’язок між його сегментами;
 складність та різноманітність;
 відносна невизначеність багатьох параметрів.
У цілому зовнішньому середовищу МЕВ притаманне певне протиріччя. З одного боку, воно є досить стабільним внаслідок інерційності розвитку політичних, економічних, соціальних структур. З іншого боку, за рядом параметрів воно є досить динамічним, особливо в процесі розвитку сучасних інформаційно–комунікаційних систем.
З точки зору суб’єкта МЕВ важливо:
 бути інформованим про середовище;
 вміти його аналізувати, оцінювати та розуміти з метою впливу на одні фактори (які піддаються впливу) і врахування інших факторів (що впливу не піддаються).
В сучасній теорії та практиці напрацьовано багато методів та інструментів оцінки зовнішнього середовища. Оцінка здійснюється як національними, так і безпосередньо міжнародними інститутами (рейтингові агенства, засоби mass media тощо). Найвідомішими загальними рейтинговими системами є BERI (Німеччина), Євромані.
Рейтинг BERI враховує:
 політичну стабільність;
 ставлення до зарубіжних інвесторів;
 ризик націоналізації та девальвації;
 платіжний баланс;
 бюрократичні питання;
 темпи економічного зростання;
 рівень зарплати і продуктивності праці тощо.
Євромані враховує 3 групи показників:
– політико–економічні (40%);
– ринкові (40%);
– спеціальні кредитні (20%).

8. ЕКОНОМІЧНЕ СЕРЕДОВИЩЕ РОЗВИТКУ МЕВ І СУЧАСНА КЛАСИФІКАЦІЯ КРАЇН СВІТУ
Оскільки МЕВ є підсистемою економічної системи, то найважливішим елементом середовища МЕВ є їх економічне середовище. До показників економічного потенціалу країни відносять:
1) ефективність використання природних ресурсів;
2) стан наукових досліджень;
3) демографічна ситуація, наявність кваліфікованих кадрів;
4) фінансово–кредитна система країни;
5) рівень доходів і рівень споживання;
6) стан інтегрованості країни у світове господарство та інші.
Отже, складність вивчення та оцінки економічного середовища, в першу чергу, пов’язана з тим, що національні економіки різняться між собою за кількісними і якісними показниками. Для оцінки відмінностей країн застосовують метод їх систематизації за ознаками:
 географічними;
 організаційними;
 економічними;
 соціально–економічними.
Найбільш стабільною є систематизація країн за певною ознакою: Європа, Азія, Латинська Америка тощо. За ознаками країни систематизують в залежності від їх участі в міжнародних відносинах. При цьому міжнародні відносини поділяють:
 за юридичною природою: міжурядові, позаурядові;
 за складом учасників: універсальні, регіональні;
 за масштабом діяльності: загального характеру, спеціальної компетенції;
 за характером діяльності: оперативно діючі, координуючі, консультативні;
 за терміном діяльності: постійно діючі, періодично діючі, тимчасові.
До останнього часу за ознакою країни поділяли на 3 групи: капіталістичні країни; соціалістичні країни; країни, що розвиваються, з відповідною орієнтацією. З 1994 року універсальним є поділ країн на наступні групи: розвинені країни з ринковою економікою (24 країни); країни з перехідною економікою; країни, що розвиваються.
Багатоваріантність притаманна систематизації країн за такими ознаками.
а) структура господарства: промислово–розвинені (Нідерланди); аграрні (Болгарія); аграрно–промислові (Бразилія, Аргентина);
б) рівень економічно розвитку: розвинені, ті, що розвиваються;
в) ступінь розвиненості ринкових відносин: з розвиненою ринковою економікою; з ринковою економікою; з централізованим плануванням;
г) рівень самоорганізації економіки: зрілі економіки; вразливі економіки.
Важливим критерієм є поділ країн за рівнем ВВП на душу населення.
Ще одним важливим критерієм є показники зовнішньої заборгованості. Виділяють:
 країни з бездефіцитними економіками;
 країни з низьким рівнем заборгованості;
 країни з високим рівнем заборгованості.
Важливим також є поділ країн за іншими економічними критеріями. Зокрема, виділяють так звані країни–експортери нафти (коли експорт нафти становить більше 50% загального експорту країни).
За рівнем і характером зовнішньо–економічних зв’язків країни поділяються на країни з відкритою і закритою економікою.

9. СОЦІАЛЬНО–КУЛЬТУРНЕ СЕРЕДОВИЩЕ РОЗВИТКУ МЕВ ТА ЙОГО ОСНОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ
Соціально–культурне середовище займає особливе, специфічне місце у розвитку міжнародної економіки. Узагальнено соціально–культурне середовище можна звести до факторів, які випливають з поведінки людини, що являє собою діалектичну єдність фізіологічної та соціальної поведінок, бо людська поведінка формується саме під впливом фізіологічних і соціальних засад.
Фізіологічна поведінка людини – це внутрішньоприродна її поведінка, яка викликана нейрофізіологічними особливостями чуттєвих органів, тобто причинно зумовляється особливостями її відчуттів. Основу фізіології людської поведінки складають відчуття голоду, смаку, запаху, звуку і його тембру, світла і його відтінків, спектра кольорів, дотику, холоду чи тепла. Переваги тих чи інших чуттєвих особливостей у великих групах людей (населення регіону, нації, народності) зумовлюють виникнення певних потреб цих людей, що відповідно впливає на їхні запити і в результаті відбивається на їхніх зовнішньоекономічних відносинах.
Соціальна поведінка людини – це поведінка індивідуума, яка причинно зумовлена його характером, що склався під впливом його соціального статусу протягом певного проміжку часу. Соціальна поведінка людини залежить від таких основних соціальних засад як стать, вік, сімейний стан, каста, раса, етнос, національність; професія, ідеологія, релігія. Поєднання таких засад у різних комбінаціях породжує різноманітність соціальних статусів людей і їхніх запитів.
Поєднання фізіологічних і соціальних засад породжує такі похідні характеристики людської поведінки, як політична орієнтація, вегетаріанство, патріотизм та інше, що також має вплив на МЕВ.
Основні характеристики соціально–культурного середовища:
1. Розвиток форм мотивації до праці. Чим розвиненіша країна, тим більше прогресивних видів заохочення до праці там використовують, тим досконаліше трудове законодавство. Це набирає великої значущості у ЗЕД, з одного боку, і приваблює висококваліфіковані трудові ресурси, з іншого боку.
2. Ще однією важливою характеристикою соціально–культурного середовища є мовні (вербальні) та немовні (колір, дистанція, час, імідж) комунікації.
3. Окремо слід виділити ще такий елемент соціально–культурного середовища, як морально–етичні норми поведінки людини. (Наприклад, тепер бізнесмен чи велика ТНК повинні бути максимально чесними і пунктуальними, якщо хочуть надовго закріпитися на світовому ринку.)
4. Помітний вплив на МЕВ здійснює культура (пануюча в суспільстві система моральних цінностей, звичаїв, традицій, що розділяються усіма або абсолютною більшістю суспільства).
5. Менталітет і особливості уподобань суб’єктів МЕВ, від урахування яких досить часто залежить підписання ділового контракту чи виконання якихось спільних програм.

10. СКЛАДОВІ СУЧПАСНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ МЕВ ТА ЇХ ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА
Як і будь–яка система, МЕВ потребують існування інфраструктурного забезпечення, яке б здійснювало регулювання їхнього функціонування і розвитку.
Інфраструктурне забезпечення МЕВ – це сукупність правових інституцій (конференцій, конгресів, нарад, комітетів, комісій, організацій) і правових норм, вироблених ними, що забезпечують регулювання МЕВ на різних рівнях.
Слід розрізняти міжнаціональні й наднаціональні органи регулювання МЕВ.
Міжнаціональні органи регулювання МЕВ – це такі інституції, які виконують рекомендаційно–координаторські функції, постанови яких бажані для виконання.
Наднаціональні органи регулювання МЕВ – це інституції, які здійснюють наказово–координаторські функції, та їхні постанови мають виконуватись беззаперечно.
Міжнародні конференції, конгреси, наради в основному являють собою інститути, які виробляють норми в певних напрямках розвитку міжнародних відносин, створюють виконавчі органи, вони скликаються порівняно рідко. Наприклад, конференції ГАТТ чи валютні конференції.
Міжнародні комітети та комісії мають визначений статус, хоч і бувають в основному представницькими або виконавчими органами. Це постійно діючі інститути, завданнями яких є втілення у життя рішень і намірів, ухвалених на міжнародних нарадах, конференціях, конгресах. Працюють постійно, але бувають тимчасові комісії, завданням яких є виконання одного якогось завдання. При одному з головних органів ООН – ЕКОСОР працює 5 комітетів і 5 регіональних комісій.
Міжнародні організації (МО) – це стійкі, міцно зорганізовані інститути, зі своїми органами управління, що діють на основі чітко вироблених статутних засад. МО можна класифікувати:
 за юридичною природою: міжурядові, позаурядові;
 за складом учасників: універсальні, регіональні;
 за масштабом діяльності: загального характеру, спеціальної компетенції;
 за характером діяльності: оперативно діючі, координуючі, консультативні;
 за терміном діяльності: постійно діючі, періодично діючі, тимчасові.
Кожна з цих інституцій по–своєму впливає на розвиток економічних відносин, але всі вони разом складають управлінську систему, що регулює їх.
Слід відзначити, що інколи управлінські інститути, особливо на національному рівні, не сприяють нормальному розвитку МЕВ. Наприклад, корумповані уряди деяких країн сприяють задоволенню інтересів тільки окремих кланів, дозволяючи займатись незаконним бізнесом або чимось подібним. Заважає розвитку МЕВ і протекціоністська політика багатьох країн, надзвичайно високі митні тарифи.

11. СУТНІСТЬ МЕРКАНТИЛІЗМУ. СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ «ВІДКРИТА ЕКОНОМІКА» І «ЗАКРИТА ЕКОНОМІКА» У СУЧАСНІЙ ТЕОРІЇ І ПРАКТИЦІ
I. Меркантилізм – напрям економічної думки, розроблений європейськими вченими, які підкреслювали товарний характер виробництва.
Ця теорія з’явилась в період, коли відбувався занепад середньовічного феодалізму, набирали сили національні держави, а найбільш сильні з них захоплювали колонії і боролись за розподіл сфер впливу. Міста почали відігравати все більш вагому роль як економічні центри. На цьому історичному фоні була потрібна економічна теорія, яка б змогла вийти за межі феодальних теорій самозабезпечення і обґрунтувати роль товару в рамках нової господарської системи, довести потребу в економічній експансії національних держав за кордон.
Меркантилісти дотримувались статичного погляду на світ, який, з їхньої точки зору, мав тільки обмежену кількість багатства. Тому багатство однієї країни могло збільшитися лише за рахунок знебожіння іншої. Оскільки збільшення багатства можливе тільки за рахунок перерозподілу, кожній нації окрім міцної економіки необхідна сильна державна машина, що включає армію, військовий і торгівельний флот, могла б забезпечити перевагу над іншими країнами.
Економічна система, на думку меркантилістів, складається з трьох секторів: виробничий сектор, сільський сектор та іноземні колонії. Торговці розглядалися як найбільш важлива для успішного функціонування економічної системи група, а праця – як основний фактор виробництва.
Асоціюючи багатство країн з кількістю золота і срібла, яким вони володіють, меркантилістська школа зовнішньої торгівлі вважала, що для укріплення національних позицій держава повинна:
 підтримувати позитивний торгівельний баланс, оскільки це забезпечує приплив золота як платежів, що, в свою чергу, дозволить збільшити внутрішні затрати, виробництво і зайнятість;
 регулювати зовнішню торгівлю для збільшення експорту і зменшення імпорту з метою забезпечення позитивного торгівельного сальдо за допомогою тарифів, квот та інших інструментів торгівельної політики;
 заборонити або суворо обмежити вивезення сировини і дозволити безтарифний імпорт сировини, яка не видобувається в середині країни, що дозволить акумулювати запаси золота і утримувати низькими експортні ціни на готову продукцію;
 заборонити будь–яку торгівлю колоній з іншими країнами, крім метрополії.
Переваги теорії: вперше підкреслили значущість міжнародної торгівлі для економічного росту країн і розробили одну з можливих моделей її розвитку; вперше описали те, що в економіці називається платіжним балансом.
Недоліки: меркантилісти не змогли зрозуміти, що збагачення однієї нації може відбуватися не тільки за рахунок зубожіння інших, з якими вона торгує, що міжннародна економіка розвивається, а тому розвиток країн можливий не лише за рахунок перерозподілу вже існуючого багатства, але і за рахунок його нарощування.
Меркантилістська школа панувала протягом 150 років.
Відкрита економіка – це таке господарство, напрям розвитку якого визначається тенденціями, що діють у світовому господарстві, а зовнішньоекономічні зв’язки постійно розширюються. При цьому, зовнішньоторгівельний обіг (ЗТО) досягає такого рівня, коли він починає стимулювати загальноекономічне зростання.
ЗТО=експорт+імпорт.
Вважається, що коли ЗТО досягає 25% від ВВП, тоді він стимулює загальноекономічне зростання. За інших умов ми можемо говорити, що країна є замкнутою системою (з закритою економікою). Економіка СРСР вважалася закритою. Іншими словами, відкрита економіка – економіка країни, яка здійснює експорт товарів і послуг. А закрита економіка – економіка країни, яка не експортує і не імпортує товари і послуги.

12. АБСОЛЮТНІ І ПОРІВНЯЛЬНІ ПЕРЕВАГИ В ТЕОРІЇ МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІКИ
Відповідно до теорії абсолютних переваг, розробленої А. Смітом, міжнародна торгівля є вигідною в тому випадку, якщо дві країни торгують такими товарами, які кожна з них виробляє з меншими витратами, ніж країна–партнер. Країни експортують ті товари, які вони виробляють з меншими витратами, і імпортують ті товари, які виробляються іншими країнами з меншими витратами. Оскільки праця є єдиним фактором виробництва, умова абсолютної переваги у витратах означає лише, що одній країні потрібно менше часу на виробництво одиниці товару, ніж іншій.
Перевага теорії: вона заснована на трудовій теорії вартості і демонструє явні переваги розподілу праці вже не тільки на національному, а й на міжнародному рівні.
Недолік теорії для пояснення міжнародної торговлі: теорія не відповідає на питання, чому торгують між собою країни навіть при відсутності абсолютної переваги у виробництві тих чи інших товарів.
Альтернативна ціна являє собою робочий час, необхідний для виробництва одного товару, виражений через робочий час, необхідний для виробництва іншого товару.
Згідно з теорією порівняльних переваг, розробленою Д. Рікардо, країни спеціалізуються на виробництві тих товарів, альтернативна ціна яких нижча, тобто які вони можуть виробляти з відносно нижчими витратами порівняно з іншими країнами. У цьому випадку торгівля буде взаємовигідною для обох країн незалежно від того, чи є виробництво в одній з них більш ефективним, ніж в іншій. Ціна імпортного товару визначається через ціну товару, який потрібно експортувати, щоб оплатити імпорт, тому кінцеве співвідношення цін при торгівлі визначається внутрішнім попитом на товари в кожній із країн, що торгують. У результаті торгівлі на основі відносних переваг кожна країна отримує позитивний економічний ефект, який називається виграшем від торгівлі.
Теорія порівняльних переваг справедлива по відношенню до будь–якої кількості товарів і будь–якої кількості країн, а також для аналізу торгівлі між окремими районами, областями, республіками однієї держави. У цьому випадку спеціалізація країн на окремих товарах залежить від співвідношення рівнів існуючих у кожній з них зарплат.
Основні переваги теорії: ця теорія вперше описала баланс сукупного попиту і сукупної пропозиції; ясно довела існування виграшу від торгівлі для всіх країн, що беруть у ній участь. Значення цієї теорії в наш час полягає в тому, що вона дозволяє будувати зовнішньоекономічну політику на науковому фундаменті.
Обмеженість цієї теорії полягає в тих допущеннях, на яких вона будується.
Теорія:
 не враховує транспортних витрат;
 ігнорує вплив зовнішньої торгівлі на розподіл доходів в середині країни, будь–які коливання цін, інфляцію і міжнародний рух капіталу;
 виходить із існування тільки одного фактора виробництва (праці) і не бере до уваги інші важливі передумови міжнародної торгівлі;
 виходить із передумови повної зайнятості;
 не може пояснити зміст торгівлі між приблизно однаковими країнами, жодна з яких не має порівняльної переваги перед іншою.

13. МОДЕЛЬ «ХЕЛЬШЕРА–ОЛІНА–САМУЕЛЬСОНА» І «ПАРАДОКС ЛЕОНТЬЄВА» У ТЕОРІЇ МІЖНАРОДНОЇ ТОРГІВЛІ
Модель «Хельшера–Оліна–Самуельсона» є базовою теорією факторонаділеності. Ця теорія пояснює експортну спеціалізацію країни інтенсивним використанням надлишкових факторів виробництва. Факторонаділеність – показник, який визначає відносну забезпеченість країни факторами виробництва.
Теорія спирається на такі припущення: урівноваженість по країнах (2 країни), по факторах (праця і капітал), по товарах (2 товари); однаковість технологій у двох країнах; постійний ефект масштабів виробництва; різна фактороінтенсивність товарів (один товар – трудомісткий, інший – капіталомісткий).
Фактороінтенсивність – показник, який визначає відносні витрати факторів виробництва на створення певного товару. Включає: неповну спеціалізацію; внутрішню мобільність і зовнішню немобільність; схожість смаків у 2–х країнах; вільну торгівлю; відсутність затрат на транспортування товарів.
Ця теорія базується на чотирьох основних теоремах:
1. Теорема Хекшера–Оліна: кожна країна експортує ті фактороінтенсивні товари, для виробництва яких вона має надлишкові фактори виробництва, а імпортує ті товари, для виробництва яких вона відчуває відносну нестачу факторів виробництва.
2. Теорема Самуельсона: вільна торгівля, урівнюючи факторні винагороди між країнами, заміняє зовнішню мобільність факторів виробництва.
3. Теорема Столпера–Самуельсона: зростання відносних цін товарів веде до винагороди того фактора, який ефективно використовується у виробництві товару і скорочує реальні винагороди іншого фактору.

4. Теорема Рибчинського: розширення забезпеченості одним фактором виробництва збільшує випуск товарів, який використовує цей фактор, і скорочує випуск іншого товару.
Теорема Хекшера–Оліна–Самуельсона має вигляд: міжнародна торгівля призводить до вирівнювання абсолютних і відносних цін на гомогенні фактори виробництва в країнах, що торгують. Ця теорема ще називається теоремою вирівнювання цін на фактори виробництва.
Теорія Хекшера–Оліна домінувала і була майже безальтернативною до 50–х рр., до появи так званого «Парадокса Леонтьєва». В 1947 р. Василь Леонтьєв перевіряв той факт, що США (найбільш наділена капіталом країна) експортує капіталомісткі, а імпортує трудомісткі товари. Однак виявилось, що американська продукція, яка конкурує з імпортованою, потребуєприблизно на 30% більше капіталу на 1 робітника, ніж американська експортна продукція.
Отже, парадокс Леонтьєва полягає в тому, що, всупереч теорії Хекшера–Оліна, країни, що мають надлишок праці, експортують капіталомістку продукцію, і навпаки. Однак парадокс Леонтьєва не дав відповіді на чисельні запитання. Але, незважаючи на деякі умовності у розрахунках Леонтьєва (розрахунки не реального імпорту, а імпортозаміщення, специфіка післявоєнного періоду тощо), а також незважаючи на неодноразові спроби спростувати парадокс Леонтьєва як самим Леонтьєвим, так і іншими вченими, це явище у практичному плані є актуальним і на сьогодні.

14. НЕОФАКТОРНІ МОДЕЛІ
Нові явища у структурі міжнародної торгівлі після Другої світової війни, динамічний НТП (з точки зору світогосподарської практики) та виявлення «Парадокса Леонтьєва» обумовили розвиток теорії міжнародної торгівлі двома шляхами, що характеризувалися появою так званих неофакторних моделей та моделей неотехнологічного напряму.
Неофакторний підхід у цілому зберігає методологію неокласичної торгової моделі. Одночасно «неофакторні моделі» характеризуються багатоваріантністю. До неофакторних відносяться:
 модель з урахуванням різної інтенсивності факторів: на відміну від Леонтьєва, який робив розрахунки по продукції, що заміщувала імпорт, а не за фактичними витратами зарубіжних виробників, розробники цієї моделі працювали у напрямку розрахунків не по імпортозаміщенню, а по реальному імпорту;
 модель з урахуванням особливостей попиту: надлишок капіталу, наприклад, у США, обумовлюючи капіталомістне споживання, спричиняє його нестачу для експорту і, таким чином, формує велику трудомісткість товарів, що експортуються;
 модель з урахуванням неоднорідності факторів (виділення «фізичного» і «людського» капіталу, обґрунтування переважної значущості кваліфікованої праці тощо);
 модель з урахуванням нових факторів (поряд з працею і капіталом також урахування природних ресурсів).

15. МОДЕЛІ НЕОТЕХНОЛОГІЧНОГО РОЗВИТКУ
Нові явища у структурі міжнародної торгівлі після Другої світової війни, динамічний НТП (з точки зору світогосподарської практики) та виявлення «парадоксу Леонтьєва» обумовили розвиток теорії міжнародної торгівлі двома шляхами, що характеризувалися появою так званих неофакторних моделей та моделей неотехнологічного напряму.
На відміну від неофакторних моделей неотехнологічні моделі звільняються від частини припущень, таких як:
 постійна виробнича функція;
 наявність абсолютної конкуренції;
 незалежність від масштабів виробництва;
 однорідність продукції;
 доступність технології всім виробникам.
Представники цього теоретичного напрямку аналізують як приклад торгівлю наукомісткою продукцією. Основними моделями неотехнологічного напрямку є:
1. модель наукомісткої спеціалізації: обґрунтовується спеціалізація розвинутих країн на виробництві і експорті наукомістких та високотехнологічних товарів, а спеціалізація країн, що розвиваються, на виробництві та експорті ресурсомістких товарів;
2. модель технологічного розриву, яка повязує торгівлю між країнами із існуванням відмінностей у рівнях їхнього технологічного розвитку. Згідно з цією теорією, саме прогресивні технології дають країні переваги у боротьбі за експорті ринки. У розвиток цієї теорії М. Познер включив концепцію імітаційного лага, що складається з лага попиту і лага реагування. Лаг попиту являє собою час, необхідний для розвитку попиту на новий експортний продукт. Лаг реагування повязаний із часом, який необхідний виробникам країни–імпортера для реагування на конкуренцію з–за кордону, розпочавши місцеве виробництво. Різниця між цими двома лагами і обумовлює міжнародну торгівлю (експорт в іншу країну можливий, якщо лаг попиту коротший від лага реагування). Технологічний розрив можна подолати через копіювання нововведень, але «потік» нововведень, як приклад, забезпечує умови стабільної технологічної переваги і відповідної спеціалізації країни;
3. модель економії на масштабах виробництва: доводиться, що країни з великим внутрішнім ринком повинні розвивати виробництва, які дають «ефект масштабів», у такій продукції порівняльні переваги мають тільки великі країни; малі країни повинні спеціалізуватися на випуску продукції, яка не дає «ефекту масштабів».
4. модель життєвого циклу продукту (розроблена Р. Верноном): у відповідності з нею кожний продукт проходить 5 стадій від появи до виходу з ринку: 1)поява; 2)розвиток; 3) насичення; 4)спад; 5)вихід з ринку. За певних умов на певному етапі життєвого циклу фірма стає експортером того чи іншого продукту, певний час маючи при цьому порівняльні переваги. Але за сучасних умов все більш актуальною є модель, згідно з якою продукт і розробляється, і реалізується інтернаціонально;
5. моделі внутрішньогалузевої торгівлі: відображають міжнародну торгівельну практику, коли країни торгують між собою товарами однієї галузі, які виробляються практично при однаковій фактороінтенсивності, а дуже часто і факторонаділеності. Інакше кажучи, мотивація міжнародної торгівлі обумовлена не умовами виробництва, а умовами попиту.
Виділяють 5 основних факторів розвитку цієї торгівлі: 1) близкість рівнів національного доходу на душу населення та ідентичність кривих попиту у 2–х країнах; 2) близкість цін факторів і витрат виробництва диференційованих продуктів; 3) близкість величин тарифних і нетарифних бар’єрів або їх відсутність; 4) порівняно однаковий ступінь диференціації конкуруючих товарів; 5) номінальна величина транспортних витрат.

16. ЕКЛЕКТИЧНА ТЕОРІЯ МІЖНАРОДНОГО ВИРОБНИЦТВА ДЖ. ДАНІНГА
Аналізуючи інвестиційну поведінку іноземних фірм, варто скористатися найбільш сучасною теорією руху капіталу – еклектичною моделлю OLI, запропонованою Дж. Данінгом. Згідно з моделлю OLI прямі зарубіжні інвестиції здійснюються на підставі урахування трьох груп чинників:
1) переваги володіння (ownership advantages, O): конкурентні переваги фірми, включаючи технологічний рівень, управлінський та маркетинговий досвід, імідж, економію на масштабах тощо;
2) переваги дислокації (lokation advantages, L) включають виробничі витрати в зарубіжній країні, тарифи, податки, транспортні витрати, політичний ризик, розвиненість інфраструктури тощо;
3) переваги інтерналізації (internalization advantages, I) пов’язані з можливістю отримання кращих результатів за рахунок самостійної діяльності у зарубіжній країні порівняно з використанням місцевих дистриб’юторів та ліцензіатів.
Одночасне врахування комплексу загальносередовищних чинників окремих країн та конкурентних переваг фірм дає змогу знаходити адекватний рівень інтерналізації дільності на зарубіжних ринках.
Еклектична теорія в цілому зумовлює позитивну кореляцію між конкурентоспроможністю фірми та рівнем її інтерналізації, а також пов’язує міжнародний успіх інвестиційної діяльності фірми не лише з наявністю конкурентних переваг, а й з потенціалом її глобальної мобілізації в межах внутрішньокорпоративних ринків.

17. ТЕОРІЇ МІЖНАРОДНОГО РУХУ КАПІТАЛУ (МРК) І ПРЯМИХ ЗАРУБІЖНИХ ІНВЕСТИЦІЙ (ПЗІ)
Розвиток міжнародної торгівлі супроводжується зростанням масштабів МРК, насамперед для її обслуговування (експортні та імпортні міжнародні кредити). На певному етапі економічного розвитку рух капіталу набуває власної інвестиційної мотивації.
Значущість феномена інвестицій, його адекватність логіці розвитку міжнародної економічної взаємодії, а також багатогранність ПЗІ, динамічне зростання їх масштабів обумовили, з одного боку, нерелевантність багатьох постулатів міжнародної торгівлі, а з другого – спонукали до інтенсифікації зусиль дослідників, спрямованих на вивчення різних аспектів бізнесу (економіки, фінансів, менеджменту) з метою створення теоретичних концепцій, які безпосередньо пов’язані з ПЗІ.
Першою теорією ПЗІ вважається теорія руху капіталу, яка ґрунтується на уявленнях про чисту конкуренцію і передбачає:
а) виробництво однорідних продуктів багатьма фірмами;
б) відсутність бар’єрів входу і виходу з бізнесу;
в) вільний доступ до ринкової інформації;
г) абсолютну мобільність усіх факторів виробництва.
Згідно з цією теорією, ПЗІ пояснюються з позиції диференціації прибутку або %–них ставок у різних країнах. Ця теорія стверджує, що фірма долає національні кордони з метою отримання більшого доходу в зарубіжній країні порівняно з очікуваним від діяльності на внутрішньому ринку.
У 1960ті роки домінуючою стала теорія ринкових імперфекцій. У 1960 році С. Хаймер і дещо пізніше Ч. Кіндлебергер довели неадекватність припущень про чисту конкуренцію проблем аналізу ПЗІ. Вони показали, що для здійснення ПЗІ фірма повинна мати певні переваги над місцевими підприємницькими структурами (переваги у технологічному рівні, управлінні, інноваційному потенціалі, розвиненість фінансової інфраструктури). Тобто повинні існувати певні імперфекції ринку. Ці переваги повинні, з одного боку, мати міжнародну мобільність, а з іншого, повинні бути вищими, ніж затрати при переході на зарубіжний ринок.
Теорія ринкових імперфекцій є актуальною і на сьогоднішній день. За умов динамічного розвитку ТНК з 1960–70–х років з’являються теорії, які пояснюють це явище. Серед них – теорія інтерналізації, згідно з якою рух капіталу пояснюється перевагами створення внутрішньокорпоративного з організацією та міжнародного за характером ринку (інтернального ринку).
Аналізуючи інвестиційну поведінку іноземних фірм, варто скористатися найбільш сучасною теорією руху капіталу – еклектичною моделлю OLI, яка запропонована Дж. Данінгом. Згідно з моделлю OLI прямі зарубіжні інвестиції здійснюються на підставі урахування трьох груп чинників:
 переваги володіння (ownership advantages, O): конкурентні переваги фірми включаючи технологічний рівень, управлінський та маркетинговий досвід, імідж, економію на масштабах тощо;
 переваги дислокації (lokation advantages, L) включають виробничі витрати в зарубіжній країні, тарифи, податки, транспортні витрати, політичний ризик, розвиненість інфраструктури тощо;
 переваги інтерналізації (internalization advantages, I) пов’язані з можливістю отримання кращих результатів за рахунок самостійної діяльності в зарубіжній країні порівняно з використанням місцевих дистриб’юторів та ліцензіатів.
Одночасне врахування комплексу загальносередовищних чинників окремих країн та конкурентних переваг фірм дає змогу знаходити адекватний рівень інтерналізації дільності на зарубіжних ринках.
Еклектична теорія в цілому зумовлює позитивну кореляцію між конкурентоспроможністю фірми та рівнем її інтерналізації, а також пов’язує міжнародний успіх інвестиційної діяльності фірми не лише з наявністю конкурентних переваг, а й з потенціалом її глобальної мобілізації в межах внутрішньокорпоративних ринків.

18. ПОНЯТТЯ КОНКУРЕНТНОСПРОМОЖНОСТІ ЕКОНОМІКИ В ТЕОРІЇ МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІКИ. МОДЕЛЬ М. ПОРТЕРА
На сьогодні найбільш адаптивними є теорії та моделі динамічної конкурентоспроможності. Найбільший внесок в їх розвиток зробила дослідницька група М.Портера (США). В економіці прийнято виділяти конкурентоспроможність:
а) товару;
б) фірми;
в) галузі;
г) регіону;
д) країни.
При цьому до внутрішньої конкуренції відноситься товар, фірма, галузь, регіон, а до зовнішньої включають ще й країни.
Згідно з теорією М. Портера конкурентоспроможність країни розглядається через призму міжнародної конкурентоспроможності її фірм, що, як правило, представлені певними галузями. Принципове значення має здатність цих фірм ефективно використовувати ресурси, що дислокуються всередині країни.
Чотири детермінанти конкурентоспроможності країни поєднуються у логічному колі:
Детермінанти – кожен окремо і всі разом – сприяють досягненню національного успіху або гальмують його. Вони являють собою комплексну систему, що перебуває в стані постійного розвитку. Один детермінант постійно впливає на інший. Підтримання конкурентоспроможності в галузі на високому рівні є результатом «самопідсилюючої» взаємодії переваг одразу в декількох областях, що визначають середовище, яке іноземним конкурентам буває важко відтворити. Національна система в цілому є важливішою, аніж окремі її частини.
Два елементи – внутрішня конкуренція та концентрація промисловості в одному географічному регіоні – мають особливо важливе значення для перетворення «кола» в систему. Внутрішня конкуренція сприяє удосконаленню «кола» в цілому, а географічна концентрація посилює взаємодію всередині цього «кола».
Дія системи детермінантів призводить до того, що конкурентоспроможностіі національні галузі не розподілені рівномірно в економіці, а зв’язані в те, що називають «кластерами» (пучками), які складаються з галузей, що залежать одна від одної.
Взаємодія детермінантів національної конкурентоспроможності дозволяє зрозуміти, чому національні галузі чахнуть та вмирають, а разом з ними і деякі економіки та держави.

19. МІЖНАРОДНА ТОРГІВЛЯ, ЇЇ ПОКАЗНИКИ І ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ
Міжнародна торгівля – історично перша форма міжнародних еко-номічних відносин, що являє собою обмін товарами та послугами між державами. Для національного господарства участь у міжнародній торгівлі набуває форми зовнішньої торгівлі.
Зовнішня торгівля– це торгівля однієї країни з іншими країнами, яка складається з вивозу (експорту) та ввозу (імпорту) товарів та послуг. У сукупності зовнішня торгівля різних держав утворює міжнародну торгівлю.
Міжнародна торгівля – це складна соціально–економічна категорія, яку можна розглядати в двох аспектах: як процес безпосереднього обміну товарами та послугами між суб’єктами МЕВ, як особливий тип суспільних відносин, що виникають між державами в процесі та з приводу обміну товарами.
Для оцінки масштабів, темпів, тенденцій, напрямів розвитку міжнародної торгівлі використовують систему показників, яка складається з 6 груп.
1. Абсолютні показники: експорт (реекспорт), імпорт (реімпорт), зовнішньоторговельний обіг (ЗТО), «генеральна» торгівля, «спеціальна» торгівля, фізичний обсяг зовнішньої торгівлі.
2. Структурні показники: товарна структура експорту та імпорту, географічна структура експорту та імпорту.
3. Показники інтенсивності торгівлі: обсяг експорту, імпорту чи зовнішньоторговельного обігу на душу населення; експортна, імпортна чи зовнішньоторговельна квота.
4. Підсумовуючі показники: сальдо торговельного балансу, сальдо балансу послуг та некомерційних операцій, сальдо балансу з поточних операцій, індекс «умови торгівлі».
5. Показники динаміки.
6. Показники зіставлення.
Сучасний етап розвитку міжнародної торгівлі характеризується такими особливостями.
1. Різким зростанням обсягів експорту та імпорту.
2. Зростанням ролі зовнішньої торгівлі в економічному розвитку більшості країн, про що свідчить зростання експортної квоти країн .
3. Зміни у товарній структурі світової торгівлі:
•збільшення питомої ваги готових виробів та напівфабрикатів;
• зростання частки машин, обладнання та транспортних засобів;
• інтенсифікація обміну продукцією інтелектуальної праці (ліцензіями, ноу–хау, інжиніринговими послугами).
4. Зрушення в географічному розподілі товарних потоків.
5. Розповсюдження сталих та довгострокових відносин між постачальниками та покупцями, зростання питомої ваги внутрішньофірмових постачань у межах ТНК.
6. Зростання ролі країн, що розвиваються, у світовій торгівлі.
7. Послаблення позицій США, Великобританії, Франції, Італії при істотному зміцненні позицій Японії та нових індустріальних країн.
8. Посилення конкуренції між трьома центрами світового еконо-мічного розвитку: США, Японією та країнами ЄС.
9. Активізація (починаючи з другої половини 70–х років) зустрічної торгівлі.
10. Посилення протекціоністських тенденцій у зовнішньо–еконо¬мічній політиці більшості країн.
11. Поява тенденції до створення замкнутих економічних просторів.

20. ХАРАКТЕРИСТИКА ВИДІВ МІЖНАРОДНОЇ ТОРГІВЛІ
Для сучасної міжнародної торгівлі є характерною різноманітність її видів:
1. Специфіка об’єкту торгівлі.
1.1 Торгівля товарами (сировинними, паливними, продовольчими, напівфабрикатами, готовими виробами виробничого призначення, широкого вжитку, машинами і устаткуванням).
1.2 Торгівля послугами (фрахт, транспорт, міжнародний туризм, інші які включають фінансові (банківські, страхові, орендні), посередницькі (біржові), інтелектуальні (ліцензійні, ноу–хау, інжинірінгові), реклама, ярмарки та ін.
2. Специфіка взаємодії субєктів
2.1 Традиційна торгівля (субєкти повязані виключно торговою угодою)
2.2 Торгівля у межах кооперації (конкретним торговим угодам передують договори з науково–технічної, комерційної кооперації)
2.3 Зустрічна торгівля ( реалізуються ті чи інші операції на компенсаційній основі)
3. Специфіка регулювання
а) Звичайна торгівля
б) Дискримінаційна торгівля
в) Преференційна торгівля
За сучасних умов особливої уваги потребує зустрічна торгівля. Виділяють декілька аспектів зустрічної торгівлі:
 фінансовий (якщо країна – імпортер немає вільноконвертованої валюти або не хоче її витрачати);
 маркетинговий (якщо компенсаційні операції виступають як специфічний спосіб виходу на зарубіжний ринок, особливо в умовах високої конкуренції);
 технологічний (як можливість доступу країни–імпортера до нових технологій);
 соціальний (коли зустрічна торгівля зменшує безробіття, створює нові робочі місця тощо).
Питома вага компенсаційних операцій становить 10–20% у загальних обсягах світової торгівлі. Зустрічна торгівля превалює у обміні високими технологіями тощо. Якщо до останніх років домінувала зустрічна торгівля Північ–Південь, Захід–Схід, то на сьогодні вона інтенсифікувалась у відносинах Північ–Північ, Захід–Захід.
Експорт – це вивіз за кордон товарів національного походження або значною мірою перероблених в країні з метою їх продажу.
Імпорт – ввезення іноземних товарів з метою їх використання на внутрішньому ринку.
Експортно–імпортні операції є найбільш поширеними у міжнародній торгівлі.

21. ЗУСТРІЧНА (КОМПЕНСАЦІЙНА) ТОРГІВЛЯ ТА ЇЇ РІЗНОВИДИ
Зустрічна (компенсаційна) торгівля – торгівля, при здійсненні якої в документах (угодах або контрактах) фіксуються тверді зобов’язання експортерів та імпортерів здійснити повний або частково збалансований обмін товарами. У останньому випадку різниця у вартості покривається грошовими платежами.
Однією з особливостей зустрічної торгівлі є розширення практики зустрічної закупівлі експортерами товарів, які не можуть бути ними використані у власному виробництві, а зазделегідь призначаються для подальшого продажу на зовнішньому або внутрішньому ринку.
Експерти ООН виділяють три основних різновиди міжнародних зустрічних операцій:
 бартерні операції
 торгові компенсаційні операції
 промислові компенсаційні операції
Під промисловою компенсаційною операцією розуміється операція, в якій одна сторона здійснює поставку другій стороні товарів, послуг і (або) технологій, які використовуються останньою для створення нових виробничих потужностей. У торговій компенсаційній операції відсутні подібні взаємовідносини між взаємними конкретними діями обох сторін. Фахівці Організації економічної співпраці і розвитку (ОЕСР) поділяють всі міжнародні зустрічні операції на дві категорії:
• торгова компенсація;
• промислова компенсація.
Під торговою компенсацією розуміється одна операція на невелику або помірну суму, включаючи обмін надто різнорідними товарами, які звичайно органічно не пов’язані між собою.
Під промисловою компенсацією розуміються такі операції, які охоплюють продаж пов’язаних між собою товарів на більш велику суму, звичайно відповідну вартості комплектного промислового обладнання або готових підприємств.
При класифікації міжнародних зустрічних операцій потрібно виходити з організаційно–правової основи таких операцій і принципу компенсації. При такому підході виділяється три типи міжнародних зустрічних операцій:
 товарообмінні і компенсаційні операції на безвалютній основі;
 компенсаційні операції на комерційній основі;
 компенсаційні операції на основі угод про виробничу співпрацю.
Ці три основні типи операцій відрізняються великою різноманітністю з точки зору їх цілей і характеру, термінів виконання, механізму розрахунків, порядку здійснення.
1. Операції на основі натурального обміну – бартер. Бартерні операції являють собою безвалютний, але оцінений обмін товарами. Вартісна оцінка товарів здійснюється для забезпечення еквівалентності обміну. Для цих операцій характерна наявність контракту.
2. Комерційні операції, що передбачають участь продавця в реалізації товарів. Існують два різновиди: безпосередня закупівля товарів для внутрішньофірмового використання або для перепродажу третій стороні; сприяння експортера в знаходженні покупця товарів імпортера. Принципова відмінність полягає в тому, що при ній гроші використовуються як міра вартості і засіб платежу. Існує безліч різновидів операцій цієї групи, наприклад:
 компенсаційні операції. Продавець погоджується отримати оплату частково або повністю у вигляді постачання яких–небудь товарів покупця;
 зустрічна закупівля. Експортер зобов’язується закупити або влаштувати закупівлю третьою стороною товарів імпортера на певну суму;
 викуп застарілої продукції, залік залишкової вартості товарів, що викупляються по ціні нових.
3. Зустрічне постачання як складова частина промислової співпраці, наприклад компенсаційне постачання . Експортер постачає обладнання на умовах кредиту, причому оплата кредитів, що надаються, повинна проводитися після отримання виручки від зустрічного постачання продукції.
До цієї групи можна також віднести операції з давальницькою сировиною, переробку іноземної сировини з розрахунками за роботу початковою сировиною або продуктами переробки.

22. МІЖНАРОДНА ТОРГІВЛЯ ЧЕРЕЗ ПОСЕРЕДНИКІВ. СУТНІСТЬ І СУЧАСНІ ОСОБЛИВОСТІ БІРЖОВОЇ ТОРГІВЛІ
Під торгово–посередницькими операціями розуміють операції, пов’язані з купівлею та продажем товарів, які виконуються за дору¬ченням виробника–експортера незалежним від нього торговим посе¬редником на основі угоди або доручення.
До торгово–посередницьких належать фірми, які в юридичному та господарському відношенні не залежать від виробника чи спожи¬вача товару. Вони діють заради прибутку.
Недоліком використання посередників є те, що експортер поз-бавлений безпосередніх контактів із ринками збуту і повністю залежить від добросовісності посередника. Більше за половину міжнародного товарного обміну здійснюється при сприянні торгових посередників.
Прості посередники (брокери) підшукують і зводять взаємно зацікавлених продавців і покупців, але самі не беруть безпосередньої участі в операціях. Широке застосування в міжнародній торгівлі отримали договори комісії, по яких комісіонери дістають право підшукувати партнерів і підписувати з ними контракти від свого імені, але за рахунок продавця або покупця (комітентів), які несуть комерційні ризики. Перед третіми особами комісіонери виступають як продавці. Поширеною формою договору комісії є продаж товарів на умовах консигнації. Експортер (консигнант) постачає товар на склад посередника (консигнатора) для реалізації на ринку протягом певного терміну. Консигнатор здійснює платежі консигнанту по мірі його реалізації зі складу. Не продані до встановленого терміну товари консигнатор має право повернути консигнанту. На умовах консигнації реалізовують в основному товари масового попиту. По суті, при консигнації експортер кредитує посередника на середній термін реалізації товару. Неодмінною умовою консигнаційної угоди є збереження за комітентом права власності на товари до їх реалізації покупцям.
Агенти діють на ринку в інтересах і від імені експортерів або імпортерів. У агентських угодах звичайно обговорюються повноваження посередників за найбільш істотними умовами зовнішньоторгівельних операцій, а також додаткові зобов’язання агентів. Існують три особливі типи посередників: біржі, торги, аукціони .
Товарна біржа – це ринок масових, якісно рівноцінних товарів, на які угоди здійснюються без їх наявності. Тому в результаті угоди відбувається перехід з рук у руки не товару, а документа, що підтверджує власність на товар, тобто контракту.
Власне кажучи, у світі існує два типи біржі – товарна та фондова. Якщо товарна біржа – це постійно діючий оптовий ринок однорідних товарів, то на фондовій біржі обертаються цінні папери й іноземна валюта.
Найбільші світові біржі: США, Англії та Японії; на них припадає –90% усіх біржових операцій. У країнах, що розвиваються, через недостатність капіталу біржова торгівля не розвинута. Така ж ситуація і в країнах СНД, у т.ч. в Україні. Основні ознаки міжнародних бірж:
 • ціни світового ринку;
 • товари – активні суб’єкти міжнародної торгівлі;
 • вільний валютний і податковий режим торгівлі.
На міжнародних товарних біржах проводяться: угоди на реальний товар, термінові/фючерсні операції, спекулятивні, операції хеджування. Останні дві домінують. Функції: надання реальної цінової інформації, інформативне забезпечення ринку.
Техніка біржових операцій. Основними учасниками біржових операцій є члени біржі, тобто юридичні чи фізичні особи, які мають свою частку у статутному капіталі біржі, і посередники – брокери, які допомагають укладати угоди у біржовому кільці. Брокер не може представляти інтереси покупця чи продавця. Його завдання – знайти покупця чи продавця і надати їм допомогу в укладенні контракту. Брокер є постійним співробітником біржі, і за свою роботу він отримує винагороду у вигляді відсотка від укладеного контракту.

23. КРИТЕРІЇ ВИБОРУ МЕТОДУ ЗДІЙСНЕННЯ МІЖНАРОДНИХ ТОРГОВЕЛЬНИХ ОПЕРАЦІЙ. ВИДИ МІЖНАРОДНИХ ТОРГІВ ТА ПОРЯДОК ЇХ ПРОВЕДЕННЯ
Метод торгівлі – це спосіб здійснення торгового обміну (або торгової операції). У міжнародній торговій практиці застосовуються два основні методи торгівлі:
 прямий метод (здійснення операції безпосередньо між виробником і споживачем);
 непрямий метод (здійснення операції через посередника).
При прямому методі торгівлі виникає певна фінансова вигода, оскільки скорочуються витрати на суму комісійної винагороди посереднику, знижуються ризик і залежність результатів комерційної діяльності від можливої несумлінності або недостатньої компетенції посередницької організації. Торгівля на пряму має цілеспрямований характер, довгостроковість, усталеність. Цей метод також дозволяє постійно знаходитися на ринку, враховувати його зміни і своєчасно на них реагувати. У той же час використання прямого методу торгівлі передбачає наявність комерційної кваліфікації і торгового досвіду. В іншому випадку фінансові витрати не тільки не скоротяться, але можуть значно зрости. Крім того, міжнародна торгівля в порівнянні з внутрішньою є більш ризикованою, що зумовлено економічними, політичними, правовими і соціальними умовами в різних країнах, їх традиціями і звичаями, а також великими відстанями між торговими партнерами. У результаті часто буває доцільно використовувати посередників.
Більше за половину міжнародного товарного обміну здійснюється при сприянні торгових посередників. Використання торгових фірм дає певні переваги:
1. Фірма – експортер у такому разі не вкладає значних коштів у організацію збутової мережі на території країни–імпортера.
2. Вони звільняють експортера від багатьох турбот, пов’язаних із реалізацією товару, пристосовуючись до вимог ринку.
3. Суттєвим є використання капіталу торгово–посередницьких фірм на основі коротко– та довгострокового кредитування.
4. Ринки деяких товарів повністю монополізовані торговими посередниками і не доступні для прямих контактів зі споживачами.
Торги – це змагальний спосіб купівлі та продажу товарів чи здавання підрядів на виконання окремих робіт на певних умовах. Торги дозволяють зосереджувати в одному місці велику кількість постачальників чи підрядчиків. Оголошення про торги публікуються попередньо у пресі.
Фірми, які виявили бажання брати участь у торгах, звичайно спочатку дають заставу у 1–3% від вартості очікуваної угоди. Дер¬жава звільняється від застави. Торги поділяються на публічні та негласні. У публічних торгах можуть брати участь усі фірми, у т.ч. й іноземні. До участі у неглас¬них торгах залучається обмежена кількість найсолідніших фірм. Через їх посередництво закуповуються складні машини, обладнання, будуються різноманітні об’єкти. Є одиничні торги, коли до угоди залучається тільки одна фірма.
Торгові палати, консули, торгові радники, торгові центри інформують свої країни про наступні торги. Умови проведення торгів містяться у т.зв. тендері. Якщо торги потребують певних послуг, то звичайно пропозиції подаються у письмовому вигляді й оголошуються у день торгу. Запізнілі пропозиції не приймаються. Всі пропозиції друкуються у пресі. Оференти є присутніми при оголошенні їхніх пропозицій. Якщо кілька пропозицій однакові, то може бути влаштований аукціон. Якщо і це не дає результату, то питання вирішує жереб. Організатори торгів не зобов’язані вказувати причини відхилення пропозицій.

24. ЦІНОУТВОРЕННЯ У МІЖНАРОДНІЙ ТОРГІВЛІ
У міжнародній торгівлі застосовуються два основні види цін: розрахункові і ті, що публікуються. Розрахункові ціни індивідуально визначаються фірмами–експортерами на конкретні види промислових товарів відповідно до різних методик. Ціни, що публікуються, це ціни, які повідомляються в спеціальних і фірмових джерелах інформації. Вони, як правило, відображають рівень світових цін. До них відносяться:
 довідкові ціни;
 біржові котировки;
 ціни аукціонів;
 ціни торгів;
 ціни фактичних операцій;
 ціни – пропозиції великих фірм.
Одними з найбільш відомих світових показників, що застосовуються в міжнародній торгівлі, є довідкові ціни, що являють собою ціни товарів у внутрішній оптовій і зовнішній торгівлі промислово розвинених країн. Довідкові ціни регулярно публікуються практично по всіх основних видах продукції, що реалізовується на світовому ринку. Довідкові ціни в більшості випадків являють собою так звані базисні ціни, тобто ціни товару певної кількості і якості в тому або іншому зазделегідь встановленому географічному пункті (базисному пункті).
Виходячи з особливостей ціноутворення звичайно виділяють дві основні групи цін: на продукцію оброблювальної промисловості і на сировину.
Світовими цінами на продукцію оброблюваної промисловості звичайно є експортні ціни великих компаній – виробників і експортерів цієї продукції. Експортні ціни базуються на цінах цих компанії на внутрішньому ринку, які частіше за все розраховуються по методу повних витрат або методу прямих витрат.
За методом повних витрат підсумовуються всі витрати, пов’язані з виробництвом продукції, до них додається величина передбачуваного прибутку. Отриманий таким чином очікуваний прибуток від реалізації ділиться на кількість товарів, що виробляються за місяць. У результаті отримують фабричну ціну однієї одиниці виробу.
За методом прямих витрат спочатку визначаються декілька варіантів передбачуваних цін і відповідні передбачувані об’єми продажу. З отриманої величини очікуваного прибутку віднімаються прямі (змінні) витрати. Тим самим визначається націнка – маржинальний прибуток на одиницю продукції і на весь об’єм продажу, що прогнозується. З отриманого маржинального прибутку віднімаються постійні витрати. Отриманий прибуток порівнюється по всіх варіантах, після чого визначається, яка з передбачуваних цін може принести максимальний прибуток.
Ціни, розраховані по одному з двох методів, уточнюються за допомогою розгорненої системи знижок з ціни і надбавок до ціни в залежності від стану кон’юнктури.
У той же час визначити світові ціни на машини і обладнання досить складно. Певне значення можуть мати так звані питомі ціни, тобто ціни, розраховані на одиницю продуктивності, потужності тощо.
При встановленні світових цін на сировинні товари основну роль грають не внутрішні витрати і ціни, а співвідношення попиту і пропозиції на відповідних ринках. Для деяких видів сировинних товарів ціни встановлюються основними експортерами, а для інших, на основі біржових котируваннь. Особливе значення при формуванні цін на багато які види сировинних товарів мають відповідні об’єднання країн – експортерів або виробників, що зовсім не характерно для ціноутворення на продукцію оброблювальної промисловості.

25. СИСТЕМА РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНИХ ТОРГОВИХ ВІДНОСИН
Регулювання торгово–економічних відносин здійснюється на національному, міжнародному і наднаціональному рівнях. Склалася розгалужена система регулювання міжнародної торгівлі, яка включає дві групи методів та інструментів регулювання.
1. Тарифні. Митний тариф – систематизований перелік митних податей. Митна подать – подать, що стягується при перетині товаром митного кордону.
Існує три види митних тарифів: на імпорт, на експорт, транзитний.
Три форми митних тарифів: адвалорний – подать, що розраховується у % від вартості товару; специфічний – розраховується у вигляді суми з одиниці товару; змішаний – стягнення адвалорних та специфічних податей.
Крім того, у практиці застосовується: максимальна подать – по відношенню до країн, з якими не укладені торгівельно–економічні угоди; мінімальна подать – з країнами, в яких режим найбільшого сприяння; преференційна – по відношенню до імпорту товарів з країн, що розвиваються.
У результаті діяльності ГАТТ величина митних тарифів була значно зменшена протягом останніх десятиріч.
2. Нетарифні. До них відносяться:
2.1 Пряме обмеження експорту
2.1.1. Ліцензування – виданий державою дозвіл на імпорт/експорт товару. Вирізняють генеральну (автоматичну) ліцензію – дозвіл безперешкодного імпорту/експорту товару на певний час. Разова ліцензія – дозвіл імпорту/експорту певного товара певному імпортеру/експортеру з визначенням кількості і вартості товару, а також визначенням країни призначення або походження.
2.1.2. Квотування – обмеження експорту/імпорту у фізичному або вартісному вираженні на певний термін часу. Існують глобальні (відкриті) квоти, сезонні квоти і добровільні обмеження експорту – квота, яка вводиться на кордоні країни–експортера під загрозою санкції імпортера.
2.1.3. Мінімальні імпортні ціни – дотримання експортером рівня цін, встановлених країною–імпортером.
2.1.4. Імпортні податки
2.1.5. Імпортні депозити – це форма застави, яку імпортер повинен внести в свій банк у місцевій або міжнародній валюті перед закупкою зарубіжного товару.
2.1.6. Валютні обмеження – регламентація операцій резидентів та нерезидентів з валютою.
2.1.7 Компенсаційна подать – запроваджується країною–імпортером у випадку встановлення факту державного субсидування експортера.
2.1.8. Антидемпінгова подать – запроваджується країною–імпортером у випадку демпінгу експортером.
Демпінг буває прямий (продаж на зовнішньому ринку товарів за ціною нижчою, ніж на внутрішньому ринку) і зворотний (придбання зарубіжним покупцем товару за ціною нижчою, ніж сплачують внутрішні покупці); одиничний (дискредитація цін внаслідок випадкового випуску надлишку продукції), грабіжницький (продаж товару на зовнішньому ринку за заниженими цінами з метою усунення конкурентів і наступного збільшення цін), тимчасовий (середній стан між одиничним і грабіжницьким), самостійний (за рахунок власних коштів), субсидиційний, валютний (за рахунок застосування завищених та занижених валютних курсів при експортно–імпортних операціях)
2.1.9. Адміністративні формальності або національні правила здійснення експортно–імпортних операцій.
2.1.10. Технічні бар’єри
2.2. Інструменти стимулювання експорту: державне кредитування експорту, змішане кредитування експорту, надання коштів по каналах допомоги, державне страхування експортних кредитів, пряме субсидування експорту, надання податкових пільг, дозволи на створення різних фондів розвитку експорту, які не оподатковуються, прискорена амортизація.
Крім того, існують інші регулятори міжнародної торгівлі, серед них: доля національної участі, стимулювання національного виробництва.

26. ТАРИФНЕ РЕГУЛЮВАННЯ
Митний тариф – інструмент торгівельної політики та державного регулювання внутрішнього ринку країни при його взаємодії зі світовим ринком.
Виділяють експортний і імпортний тарифи, в залежності від того, що він регулює – вивезення або ввезення товару, а також простий і складний, в залежності від способу розвитку тарифу.
Імпортний тариф – зведення ставок митних стягнень, що застосовуються при ввезенні товарів на митну територію держави. Метою експортного тарифу є підтримання внутрішньодержавних цін і цін на світовому ринку.
Простий тариф – незалежно від країни походження до всіх товарів, які імпортуються, застосовуються єдині ставки мита. Складний тариф передбачає встановлення двох або навіть більше ставок мита за кожною номерклатурою в залежності від країни походження товару.
Митний тариф складається з двох основних елементів – товарної номенклатури і ставок митних стягнень.
Митне стягнення – обов’язковий внесок, що стягується митними органами при імпорті або експорті товару, і є умовою імпорту або експорту.
Митні стягнення виконують три основні функції:
 фіскальну, яка відноситься як до імпортних, так і експортних стягнень, оскільки вони є однією з статей доходної частини державного бюджету;
 протекціоністичну (захисну), що відноситься до імпортних стягнень, оскільки з їх допомогою держава захищає місцевого виробника від небажаної іноземної конкуренції;
 балансуючу, яка відноситься до експортних стягнень, що встановлені з метою попередження небажаного експорту товарів, внутрішні ціни на які нижчі за світові.
Класифікації митних стягнень.
За способом стягнення: адвалорні – нараховуються в процентах від митної вартості оподаткованих товарів; специфічні – нараховуються у встановленому розмірі за одиницю оподаткованого товару; комбіновані – поєднують обидва види митного обкладання.
За об’єктом оподаткування: імпортні – стягнення, які накладаються на імпортні товари при випуску їх для вільного обігу на внутрішньому ринку країни; експортні – стягнення, які накладаються на експортні товари при випуску їх за межі митної території держави; транзитні – стягнення, які накладаються на товари, що перевозяться транзитом через територію даної держави.
За характером: сезонні – стягнення щодо оперативного регулювання міжнародної торгівлі продукцією сезонного характеру, антидемпінгові – стягнення, які використовуються в разі ввезення на територію держави товарів за ціною більш низькою, ніж їх звичайна ціна в експортуючій державі, компенсаційні – стягнення, що накладаються на імпорт тих товарів, при виробництві яких прямо чи опосередковано використовувались субсидії,
За походженням: автономні – стягнення, що вводяться на підставі односторонніх рішень органів державної влади країни, конвенційні (договірні) – стягнення, що встановлюються на базі двосторонньої або багатосторонньої угоди, преференційні – стягнення, що мають більш низькі ставки в порівнянні зі звичайним тарифом,
За типами ставок: постійні – митний тариф, ставки якого одноразово встановлені огранами державної влади та не можуть змінюватись в залежності від обставин, змінні – митний тариф, ставки якого можуть змінюватися у встановлених органами державної влади випадках.
За способом обчислення: номінальні – тарифні ставки, вказані у митному тарифі, ефективні – реальний рівень митних стягнень на кінцеві товари, розрахований із урахуванням рівня стягнень, накладених на імпортні вузли та деталі цих товарів.
Вплив тарифу: тарифи сповільнюють економічне зростання; одностороннє введення тарифів нерідко призводить до торгівельних воєн; тарифи призводять до підвищення податкового тиску на споживачів; тариф на імпортні товари опосередковано підриває експорт країни; тариф веде до скорочення загального рівня зайнятості; тариф – засіб стимулювання вітчизняного виробництва.

27. НЕТАРИФНЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНОЇ ТОРГІВЛІ
До нетарифних методів відносяться кількісні обмеження, інші нетарифні методи, торгово–політичні методи стимулювання експорту, торгові договори і угоди. Кількісні обмеження включають в себе квотування і ліцензування.
Квоти – це граничні обсяги певних товарів, які дозволено імпортувати (експортувати) на територію країни протягом певного терміну. Квоти бувають індивідуальними, що обмежують ввезення (вивіз) в одну конкретну країну; груповими, що встановлюють об’єм ввезення (вивозу) в певну групу країн, а також глобальними, якщо імпорт (експорт) обмежується без вказівки країн, на які це обмеження розповсюджується.
Ліцензії – це дозволи на імпорт (експорт) товарів протягом якогось часу, що видаються компетентними органами. Ліцензії бувають генеральними, які являють собою дозвіл на імпортні (експортні) операції з визначеними товарами протягом всього терміну дії режиму ліцензування. Крім того, бувають ліцензії індивідуальні, що дозволяють одному суб’єкту підприємницької діяльності здійснення однієї імпортної (експортної) операції по товару, що ліцензується.
Квоти і ліцензії обмежують самостійність підприємців відносно вибору ринку і об’єму торгівлі.
Крім кількісних, до нетарифних методів зовнішньоторгівельного регулювання відносяться також ускладнення митних процедур, збільшення кількості необхідної документації, підвищення вимог до якості упаковки і маркування тощо. До нетарифних методів відносяться також різні податки на імпорт і експорт понад мита, валютні обмеження, пов’язані з отриманням дозволу на використання валюти для імпортної закупівлі, різними зборами.
Держава може вживати заходів також щодо припинення несумлінної конкуренції при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, зокрема, у разі демпінгу, тобто продажу товарів по цінах нижче контрактних на міжнародних товарних ринках. У разі встановлення факту демпінгу може бути застосована антидемпінгове мито.
Крім антидемпінгового мита можуть застосовуватися також і компенсаційне мито, яке стягується у разі встановлення факту, що експортер при виробництві товару користувався державними субсидіями, що дозволило йому занизити ціну на товар.
Держава регулює ЗЕД також шляхом укладення різних торгових договорів та угод, в яких встановлюються принципи торгових взаємовідносин з іноземними державами. У торгівлі з іноземними державами можуть бути встановлені спеціальні режими, зокрема режим найбільшого сприяння, що передбачає надання митних пільг аж до повного звільнення від імпортного мита при ввезенні товарів, вироблених в країні, що користується режимом найбільшого сприяння, переваг відносно внутрішніх податків, якими обкладаються обробка і продаж на внутрішньому ринку імпортних товарів. Крім режиму найбільшого сприяння, може бути встановлений спеціальний режим, що застосовується до територій спеціальних економічних зон і до територій митних союзів, в які входить країна на основі міжнародних договорів.

28. ДЕМПІНГ І АНТИДЕМПІНГОВІ ПРОЦЕДУРИ В СУЧАСНИХ ТОРГОВЕЛЬНИХ ВІДНОСИНАХ
Демпінг – метод фінансової нетарифної торгової політики, що полягає у просуванні товару на зовнішній ринок за рахунок зниження експортних цін.
Демпінг може здійснюватися як за рахунок ресурсів окремих фірм, що прагнуть заволодіти зовнішнім ринком своєї продукції, так і за рахунок державних субсидій експортерам. У комерційній практиці демпінг може набувати однієї з форм:
• Спорадичний демпінг – епізодичний продаж зайвих запасів товарів на зовнішній ринок по занижених цінах. Відбувається тоді, коли внутрішні обсяги виробництва товару перевищують місткість внутрішнього ринку і перед компанією встає дилема: або взагалі не використати частину виробничих можливостей і не виробляти товар, або виробити товар і продати його за нижчою, ніж внутрішня, ціні на зовнішній ринок.
• Навмисний демпінг – тимчасове умисне зниження експортних цін з метою витіснення конкурентів з ринку і подальшого встановлення монопольних цін. На практиці це може означати експорт товарів по цінах нижчих за ціни свого внутрішнього ринку або навіть нижчих за витрати виробництва.
• Постійний демпінг – постійний експорт товарів за ціною, яка нижче справедливої.
• Зворотний демпінг – завищення цін на експорт в порівнянні з цінами продажу тих самих товарів на внутрішньому ринку.
• Взаємний демпінг зустрічна торгівля двох країн одним і тим самим товаром по занижених цінах.
В основі демпінгу звичайно лежить ринкова ситуація, при якій еластичність попиту по ціні на внутрішньому ринку нижче, ніж на зовнішньому. Це дозволяє фірмам, що мають відносно монопольне положення на внутрішньому ринку, продавати свої товари за більш високими цінами, ніж на зовнішньому ринку, де попит більш еластичний шодо ціни і де конкуренція вища. Необхідними умовами для здійснення демпінгу є:
 відмінності в еластичності попиту на товар в різних країнах – попит всередині країни повинен бути менш еластичним щодо ціни, ніж попит закордоном;
 ситуація недосконалої конкуренції, яка дозволяла б виробнику встановлювати і диктувати ціни;
 сегментованість ринку, тобто здатність виробника відгородити внутрішній ринок, де він продає товар по високих цінах, від зовнішнього ринку, де він це робить по більш низьких цінах.
Демпінг заборонений як міжнародними правилами в рамках ВТО, так і національними антидемпінговими законами багатьох країн. Для захисту від навмисного демпінгу країни використовують антидемпінгове мито.
Антидемпінгове мито – тимчасовий збір у розмірі різниці між цінами продажу товару на внутрішньому і зовнішньому ринках, що вводиться імпортуючою країною з метою нейтралізації негативних наслідків нечесної цінової конкуренції на основі демпінгу.
Ставку антидемпінгового мита звичайно визначають одним з таких способів:
• Як різницю в ціні, за якою товар реально продається на ринку експортуючої країни і на ринку, що імпортує.
• Як різницю в ціні, за якою товар повинен був би продаватися на ринку експортуючої країни, і ціни, за якою він реально продається на ринку імпортуючої країни. Потенційна ціна продажу товару на ринку експортера встановлюється на базі суми витрат виробництва, загальних витрат, прибутку на продаж на внутрішньому ринку і вартості упаковки і транспортування товару в імпортуючу країну.

29. СУЧАСНІ ІНСТРУМЕНТИ СТИМУЛЮВАННЯ ЕКСПОРТУ
Сьогодні існує два основні напрямки розширення експорту, які застосовують¬ся промислово розвинутими країнами.
Один із них – кредитування експорту у різних формах із метою розширення збуту товарів. У цю групу засобів входять експортні кредити, державні гарантії щодо експортних кре¬дитів, державні методи фінансування вивозу товарів за програмами допомоги іноземним державам.
Експортне кредитування може мати форму:
 субсидованих кредитів національним експортерам – кредитів, що видаються державними банками під ставку процента нижче ринкової;
 державних кредитів іноземним імпортерам при обов’язковій умові закупівлі товарів тільки у фірм країни, що надала такий;
 страхування експортних ризиків національних експортерів, які включають комерційні ризики (нездатність імпортера сплатити постачання) і політичні ризики (несподівані дії уряду, що не дозволяють імпортеру виконати свої зобов’язання перед експортером).
Експортні кредити бувають:
 короткостроковими – на термін до 1 року, використовуються для кредитування експорту споживчих товарів і сировини;
 середньостроковими – на термін від 1 до 5 років, використовуються для кредитування експорту машин і обладнання;
 довгостроковими – на термін більше за 5 років, використовуються для кредитування експорту інвестиційних товарів і великих проектів.
Другий напрямок у розвитку торгово–політичних засобів розширення експорту – продаж товарів на експорт за цінами нижчими, ніж ціни, встановлені конкуруючими монополіями, і нижчими, ніж світові ціни, як наслідок, – за демпінговими цінами.
Субсидування експорту – це форма державної політики, яка дозволяє продавати на зовнішньому ринку товари вітчизняного виробництва за більш низькими цінами, які часто є нижчими від цін внутрішнього ринку, а іноді навіть і від витрат виробництва. У 80–х роках застосування субсидій промислово розвинутими країнами спричиняло гострі торгово–політичні конфлікти.
Експортні премії також є одним з торгово–політичних засобів розширення експорту. Експортні премії можуть бути у прямій чи непрямій формі.
Прямі експортні премії здійснюються шляхом надання експортерам прямих разових субсидій при експорті товарів. Вони видаються з фондів державного бюджету і дають змогу експортерам знижувати ціни товарів, що вивозяться, і таким чином розширювати експорт.
Податкові пільги – це непрямі експортні премії, коли експортерам надаються різноманітні фінансові пільги. Дуже часто це звільнення компаній, які експортують товари, від оплати внутрішніх податків чи надання податкових пільг. Одна з давно практикованих форм непрямих експортних премій – це система звільнення від мита чи його повернення компаніям, що застосовують імпортну сировину для виготовлення експортних товарів (т.зв. умовно безмитний ввіз і повернення мита). Суть цієї системи полягає в тому, що для розши¬рення вивозу товарів експортерам повертають мито при вивозі товарів, яке було сплачене за ввіз імпортної сировини чи напівфаб¬рикатів, використаних для виготовлення цих товарів.

30. ПРОТЕКЦІОНІЗМ І ЙОГО СУЧАСНІ ФОРМИ
Протекціонізм – державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції шляхом використання тарифних і нетарифних інструментів торгової політики.
Прихильники протекціонізму стверджують, що без державного захисту від іноземної конкуренції розвиток національної промисловості неможливий. Посилення економічної могутності країни і необхідний для цього перехід від аграрного методу ведення господарства до створення власної національної індустрії можуть бути досягнуті лише при встановленні для національних підприємців привілейованих, найбільш сприятливих умов.
Безмитна торгівля з її гострою конкурентною боротьбою в умовах світового господарства, відповідно до цього погляду, зовсім унеможливлює створення власної національної промисловості. Кожна спроба економічно відсталих країн ліквідувати це відставання наштовхується на протидію пануючих на ринках іноземних виробників. Можливості та засоби ведення конкурентної боротьби, які мають промислово розвинуті країни, позбавляють господарсько слабкі держави шансу на успіх в їхніх зусиллях вирватися із «зачарованого кола бідності».
Багато держав, декларуючи вільну торгівлю і палко захищаючи переваги безперешкодної міжнародної міграції капіталів і робочої сили, тим не менш досить вміло поєднують ці теоретичні концепції з практикою широкого використання захисних тарифів та інших видів обмежень. Існування цього протекціоністського частоколу пояснюється необхідністю проведення певних заходів у відповідь на захисну політику інших держав.
У різні періоди історії зовнішньоторгівельна практика схилялася то в одну, то в іншу сторону, ніколи не приймаючи жодну з екстремальних форм. У 50–60–ті роки для міжнародної економіки був характерний відхід від протекціонізму у бік більшої лібералізації і свободи зовнішньої торгівлі. З початку 70–х років виявилася зворотна тенденція: країни стали відгороджуватися одна від одної все більш витонченими тарифними і особливо нетарифними бар’єрами. Розвиток протекціоністських тенденцій дозволяє виділити декілька форм протекціонізму:
 • селективний протекціонізм направлений проти окремих країн або окремих товарів;
 • галузевий протекціонізм захищає певні галузі, передусім сільське господарство, в рамках аграрного протекціонізму;
 • колективний протекціонізм проводиться об’єднаннями одних країн проти інших;
 • прихований протекціонізм здійснюється методами внутрішньої економічної політики.
При цьому сучасний протекціонізм концентрується у відносно вузьких областях. У відносинах розвинених країн між собою – це області сільського господарства, текстилю, одягу і сталі. У торгівлі розвинених країн з тими, що розвиваються – це експорт промислових товарів країнами, що розвиваються. У торгівлі країн, що розвиваються між собою, це товари традиційного експорту.

31. СВІТОВИЙ ТОВАРНИЙ РИНОК
Дані про товарну структуру міжнародної торгівлі в світі загалом дуже неповні. Звичайно для класифікації окремих товарів у міжнародній торгівлі використовується або Гармонізована система опису і кодування товарів, або Стандартна міжнародна класифікація ООН . Найбільш значущою тенденцією є зростання питомої ваги торгівлі продукцією обробної промисловості, на яку до середини 90–х років припадало біля 3/4 вартісного обсягу світового експорту, і скорочення питомої ваги сировини і продовольства, що становить приблизно 1/4.
Ця тенденція характерна як для розвинених, так і для країн, що розвиваються, і є слідством впровадження ресурсозберігаючих і енергозберігаючих технологій. У товарній структурі світового експорту більше ніж 2/3 припадає на продукцію обробної промисловості, причому її питома вага збільшується, і біля 1/3 припадає на сировину і продовольчі товари.
Найбільш значною групою товарів у рамках продукції обробляючої промисловості є обладнання і транспортні кошти (до половини експорту товарів цієї групи), а також інші промислові товари, хімічні товари, чорні і кольорові метали, текстиль. У рамках сировинних і продовольчих товарів найбільш великі товарні потоки складають продовольство і напої, мінеральне паливо та інша сировина, виключаючи паливо.
Основний об’єм міжнародної торгівлі припадає на розвинені країни, хоч їх частка дещо скорочувалася в першій половині 90–х років за рахунок зростання питомої ваги країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою. Основне зростання питомої ваги країн, що розвиваються, сталося за рахунок нових індустріальних країн Південно–Східної Азії (Кореї, Сингапура, Гонконга), що швидко розвиваються і деяких країн Латинської Америки. Найбільші світові експортери в 2004 році (в млрд. дол.) – США, Німеччина, Японія, Франція. Серед країн, що розвиваються, найбільші експортери: Гонконг, Сингапур, Корея, Малайзія, Таїланд. Серед країн з перехідною економікою найбільші експортери Китай, Росія, Польща, Чехія, Угорщина. У більшості випадків найбільші експортери є і найбільшими імпортерами на світовому ринку.
Індустріальні країни становлять приблизно 2/3 вартісного об’єму світового експорту, тоді як на держави, що розвиваються, включаючи країни з перехідною економікою, припадає приблизно 1/3 світового експорту.

32. ТИПИ І ФОРМИ МІЖНАРОДНОГО МАРКЕТИНГУ
Можна виділити чотири критерії типізації маркетингу та шість форм міжнародного маркетингу.
Залежно від геополітичних меж діяльності суб’єктів виділяються два типи маркетингу: внутрішній та міжнародний.
Внутрішній маркетинг – маркетингова діяльність, націлена на внутрішній (основний для фірми) ринок. Міжнародний маркетинг – маркетингова діяльність фірми за межами національних кордонів.
Маркетинг товарів народного споживання, виробничо–технічного призначення, послуг, промисловий, аграрний та банківський маркетинг – це типи маркетингу залежно від об’єкта, тобто суттєвих особливостей товару та відповідного товарного ринку, які визначатимуть особливості побудови маркетингового комплексу.
Стратегічний та оперативний – це два типи маркетингу, які характеризують ступінь ринкової орієнтованості фірми. Стратегічний маркетинг – маркетингова діяльність щодо створення усталеної (довгострокової) конкурентної переваги шляхом постійного та систематизованого моніторингу бізнес–середовища та потреб ринку і формування на цій основі ефективного маркетингового комплексу. Оперативний маркетинг – маркетингова діяльність, метою якої є використання певної ринкової ситуації або швидке пристосування маркетингового комплексу до неї.
Мікромаркетинг та макромаркетинг виділяються за критерієм особливостей суб’єкта: диверсифікованості діяльності та належності до певного ієрархічного рівня управління в структурі національної економіки. Мікромаркетинг – маркетингова діяльність стосовно конкретного виду товару, що продукується. Макромаркетинг – маркетингова діяльність відносно широкого кола типів товарів (послуг) або сфер діяльності на рівні як фірми, концерну, фінансово–промислової групи, так і держави в цілому.
Міжнародна діяльність ґрунтується на використанні таких форм міжнародного маркетингу: імпортний, експортний, зовнішньоекономічний, транснаціональний, мультирегіональний, глобальний.
Імпортний маркетинг – маркетингова діяльність, спрямована на закупівлю (імпорт) товарів чи послуг із зарубіжних ринків. Експортний маркетинг – маркетингова діяльність щодо реалізації продукції за межі національних кордонів, при якій відбувається фізичне транспортування товару з однієї країни в іншу.
Зовнішньоекономічний маркетинг – маркетингова діяльність, зумовлена стабільністю чи зростаючими можливостями перебування фірми (у вигляді представництва, філіалу з продажу) на зовнішньому ринку, який включає вже декілька країн.
Транснаціональний маркетинг – маркетингова діяльність, що виникла з практики функціонування транснаціональних корпорацій.
Вирішуючи проблему інтернаціоналізації ринків, ТНК повинна:
 мислити глобально, здійснюючи стратегічний маркетинг;
 діяти локально, здійснюючи маркетинг операційний.
Мультирегіональний маркетинг – форми та методи маркетингової діяльності, що застосовують фірми, працюючи в окремих регіонах чи в межах інтеграційних угруповань.
Глобальний маркетинг – маркетингова діяльність фірми, яка розглядає світовий ринок як єдине ціле («Весь світ– мій ринок!»).

33. СУЧАСНИЙ МІЖНАРОДНИЙ МАРКЕТИНГОВИЙ КОМПЛЕКС
Міжнародний маркетинговий комплекс – це система інструментів, методів, прийомів, підходів щодо товару ціни, просування, каналів розподілення, використання яких має на меті формування конкурентних переваг на цільовому сегменті або певному зарубіжному ринку.
Елементами маркетингового комплексу є:
• товар;
• ціна;
• просування;
• канали розподілення.
Сукупність цих маркетингових елементів та їх адаптація до вимог певного сегмента дістала назву «концепція маркетинг–мікс».
Залежно від ступеня пристосування міжнародного маркетингового комплексу до особливостей різних зарубіжних ринків (сегментів світового ринку) у маркетинговій практиці виділяють три типи маркетингового комплексу: індивідуалізований (диференційований), стандартизований, комбінований.
Індивідуалізований (диференційований) маркетинговий комплекс передбачає пристосування всіх його елементів до потреб кожного зарубіжного ринку (сегмента світового ринку).
Стандартизований маркетинговий комплекс характеризується тим, що всі його елементи однаковою мірою пристосовуються до всіх зарубіжних ринків або сегментів (в усіх країнах товар пропонується з стандартними, однаковими характеристиками, за однаковою ціною, з використанням однакових систем просування та каналів розподілення).
Комбінований маркетинговий комплекс передбачає одночасно як диференціацію деяких елементів, так і стандартизацію інших. Наприклад, стандартний товар може однаково рекламуватися на всіх зарубіжних ринках, а ціни та канали розподілення – адаптованими до місцевих умов. Це – найбільш поширений підхід до побудови та реалізації міжнародного маркетингового комплексу.
Інтернаціоналізація світового господарства, тенденції до його глобалізації, а також безумовні фінансові та організаційні переваги стандартизації роблять стандартизований підхід до створення міжнародного комплексу маркетингу найбільш ефективним. Але на заваді швидкого розповсюдження такого підходу для всіх ринків стоять особливості економічного, соціально–культурного, політико–правового середовища країн. Світовий досвід показує, що у стандартизації міжнародного маркетингового комплексу існують певні стадії. Спочатку на всіх зарубіжних ринках пропонується стандартизований продукт. На другій стадії до цього додається однакова система просування. Третя стадія доповнює стандартизацію однаковим рівнем цін та ціновими стратегіями. Завершує стандартизацію використання однакових каналів розподілу.

34. МІЖНАРОДНИЙ РУХ КАПІТАЛУ І ХАРАКТЕРИСТИКА ЙОГО ФОРМ
Капітал є одним з факторів виробництва – ресурсом, який необхідно витратити, щоб виробити товар, і являє собою весь накопичений запас коштів у продуктивній, грошовій і товарній формах, необхідних для створення матеріальних благ. Міжнародний рух капіталу заснований на його міжнародному поділі як одного з факторів виробництва, історично складеному, або придбаному зосередженні капіталу, що склалося в різних країнах, і є передумовою виробництва ними певних товарів, економічно більш ефективного, ніж в інших країнах. За джерелами походження капітал, що знаходиться в русі на світовому ринку, поділяється на офіційний і приватний.
• Офіційний (державний) капітал – кошти з державного бюджету, що переміщуються за кордон або що приймаються з–за кордону за рішенням урядів, а також за рішенням міжурядових організацій. До цієї категорію руху капіталу відносяться всі державні позики, позики, дари, допомога, які надаються однією країною іншій на основі міжурядових угод. Офіційним також вважається і капітал, яким розпоряджаються міжнародні міжурядові організації від імені своїх членів (кредити МВФ, Світового банку тощо). Джерелом офіційного капіталу є кошти державного бюджету, тобто в результаті гроші платників податків.
• Приватний (недержавний) капітал – кошти приватних (недержавних) фірм, банків та інших недержавних організацій, що переміщують за кордон або приймаються з–за закордону за рішенням їх керівних органів і об’єднань. До цієї категорії руху капіталу відносяться інвестиції капіталу закордон приватними фірмами, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування. Джерелом походження цього капіталу є кошти приватних фірм, власні або позикові, не пов’язані з державним бюджетом. Але, незважаючи на відносну автономність фірм у прийнятті рішень про міжнародне переміщення капіталу, що належить їм, уряд звичайно залишає за собою право його регулювати і контролювати.
За характером використання капітал ділиться на:
• Підприємницький капітал кошти, що прямо або непрямо вкладаються у виробництво з метою прибутку. Як підприємницький капітал частіше за все використовується приватний капітал, хоч або сама держава, або підприємства, що належать державі також можуть вкладати кошти закордон;
• позиковий капітал – кошти, що позичаються з метою отримання процента. В міжнародних масштабах як позиковий капітал в основному використовується офіційний капітал з державних джерел, хоч міжнародне кредитування з приватних джерел також досягає вельми значних об’ємів.
За терміном вкладення капітал ділиться на:
• середньостроковий і довгостроковий капітал – вкладення капіталу терміном більш ніж на 1 рік. Усі вкладення підприємницького капіталу в формі прямих і портфельних інвестицій, так само, як і позиковий капітал у вигляді державних кредитів, звичайно є довгостроковими.
• короткостроковий капітал – вкладення капіталу терміном менш ніж на 1 рік. Переважно позиковий капітал у формі торгових кредитів.
Найбільше практичне значення для аналізу міжнародного руху капіталу має такий його функціональний розподіл.
За метою вкладення капітал ділиться на:
• прямі інвестиції – вкладення капіталу з метою придбання довгострокового економічного інтересу в країні вкладення капіталу, що забезпечує контроль інвестора над об’єктом розміщення капіталу.
• портфельні інвестиції – вкладення капіталу в іноземні цінні папери, що не дають інвестору права реального контролю над об’єктом інвестування.

35. МІЖНАРОДНЕ ПОРТФЕЛЬНЕ ІНВЕСТУВАННЯ
Портфельні інвестиції – вкладення капіталу в іноземні цінні папери, що не дають інвестору права реального контролю над об’єктом інвестування.
Такі інвестиції переважно засновані на приватному підприємницькому капіталі, хоч і держави нерідко купують іноземні цінні папери. У рамках міжнародної економіки вивчаються тільки міжнародні портфельні інвестиції, тобто інвестиції в іноземні цінні папери. Тому класифікація цінних паперів, прийнята в рамках міжнародної економіки, дещо інша в порівнянні з теоріями внутрішнього фінансового управління. Міжнародні портфельні інвестиції класифікуються так, як вони відбиваються в платіжному балансі. Вони розділяються на інвестиції в:
 акціонерні цінні папери – грошовий документ, що обертається на ринку, який засвідчує майнове право власника документа по відношенню до особи, що випустила цей документ;
 боргові цінні папери – грошовий документ, що обертається на ринку, який засвідчує відношення позики власника документа по відношенню до особи, що випустила цей документ.
Боргові цінні папери можуть виступати в формі:
 облігації, простого векселя, боргової розписки грошових інструментів, що дає їх утримувачу безумовне право на гарантований фіксований грошовий прибуток або на змінний грошовий прибуток , що визначається за договором;
 інструменти грошового ринку – грошових інструментів, що дають їх утримувачу безумовне право на гарантований фіксований грошовий прибуток на певну дату. Ці інструменти продаються на ринку зі знижкою, розмір якої залежить від величини процентної ставки і часу, що залишився до погашення. До їх числа входять казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти тощо;
 фінансових деривативів, що мають ринкову ціну похідних грошових інструментів, що засвідчують право власника на продаж або купівлю первинних цінних паперів. У їх числі опціони, ф’ючерсы, варранти, свопи.
Для обліку міжнародного руху портфельних інвестицій у платіжному балансі прийняті наступні визначення:
• Нота/боргова розписка – короткостроковий грошовий інструмент (3–6 місяців), який випускається позичальником на своє ім’я за договором з банком, що гарантує його розміщення на ринку і придбання непроданих нот, пролонгацію кредиту або надання резервних кредитів. Найбільш відомі ноти Євроноти.
• Опціон – договір (цінний папір), що дає покупцеві право купити або продати певний цінний папір або товар за фіксованою ціною після закінчення певного часу або на певну дату. Покупець опціону виплачує премію його продавцеві в обмін на його зобов’язання реалізувати вищезгадане право.
• Варрант – різновид опціону, що дає можливість його власнику придбати у емітента на пільгових умовах певну кількість акцій протягом певного періоду.
• Ф’ючерс – обов’язкові для виконання стандартні короткострокові контракти на купівлю або продаж певного цінного паперу, валюти або товару за певною ціною на певну дату в майбутньому.
• Форвардний курс – угода про розмір процентної ставки, яка буде виплачена у встановлений день на умовну незмінну суму основного боргу і яка може бути вищою або нижчою за поточну ринкову процентну ставку на даний день.
• Своп – угода, що передбачає обмін через певний час і на основі узгоджених правил платежами за одною і тією ж заборгованостю. Своп за процентнми ставкми передбачає обмін платежу відповідно до одного типу процентної ставки на інший (фіксований процент на плаваючий процент). Своп за обмінним курсом передбачає обмін однієї і тієї ж суми грошей, вираженої у двох різних валютах.

36. МІЖНАРОДНИЙ КРЕДИТ, ЙОГО ФУНКЦІЇ ТА РІЗНОВИДИ
Міжнародний кредит – це економічні відносини, які виникають між державами, іноземними комерційними банками та фірмами з метою передавання валютних, кредитних або товарних ресурсів на умовах повернення їх у визначені строки з винагородою.
Суб’єктами міжнародного кредиту виступають приватні фірми, акціонерні комерційні банки, інколи брокери, посередники, уряди, регіональні міжнародні банки розвитку, міжнародні фінансові інститути. Залежно від суб’єктів кредитних відносин розрізняють такі види міжнародного кредиту: міжнародний кредит між фірмами різних країн як різновид комерційного кредиту, банківський кредит у міжнародній торгівлі, брокерський кредит як проміжна форма між фірмовими та банківськими кредитами, міждержавні (міжурядові) кредити, включаючи змішані (надання допомоги у вигляді урядових субсидій), кредити регіональних банків розвитку, кредити міжнародних кредитних та валютно–фінансових організацій.
Залежно від об’єктів кредитування міжнародні кредити поділяють на комерційні та фінансові.
Комерційний кредит – це первинна форма кредиту, в тому числі в зовнішній торгівлі, що називається також фірмовим кредитом або кредитом постачальним, де позикова операція поєднана з купівлею–продажем товару, а рух позикового капіталу – з рухом товарного капіталу.
Фінансовий кредит – це надання коштів у грошово–валютній формі: облігаційні позики, що розміщуються на міжнародному та національному ринках позикового капіталу за допомогою банків, можуть надаватись у валютах країни–кредитора та країни–боржника, а також у третіх валютах.
Залежно від того, хто виступає кредитором, розрізняють кредити:
 приватні;
 урядові;
 кредити міжнародних і регіо¬нальних організацій;
 змішані.
Приватні кредити надаються приватними фірмами та банками і, в свою чергу, поділяються на фірмові та банківські. Урядові кредити надають урядові кредитні установи.
Кредити міжнародних і регіональних організацій можуть бути надані переважно через Міжнародний валютний фонд, структури Світового банку, Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР), регіональні банки розвитку країн «третього світу» та інші кредитно–фінансові інститути. Причому МВФ та СБ виступають не лише як великі кредитори, а й як координатори міжнародного кредиту.
Змішані кредити – це кредити, в яких беруть участь приватні підприємства, компанії і відповідні державні органи.
За своїм цільовим призначенням міжнародні кредити поділяють на:
 виробничі;
 невиробничі.
До виробничих кредитів належать кредити, призначені для розвитку економіки країни, що їх одержує: для закупівлі промислового обладнання, матеріалів, ліценцій, ноу–хау, оплати виробничих послуг, забезпечення внутрішньо торговельних операцій та інших господарських потреб.
Невиробничі кредити використовують на утримання державного апарату, армії, закупівлі зброї, погашення зовнішньої заборгованості за раніше одержаними кредитами тощо.
За способом погашення кредити поділяються на:
 пропорційні (погашення кредиту здійснюється рівними частками протягом певного терміну);
 прогресивні (суми погашення наростають);
 одночасні (погашення кредиту здійснюється у визначений строк.
Міжнародний кредит виконує ряд важливих функцій:
 стимулює експорт товарів та послуг;
 створює сприятливі умови для розширення приватних іноземних інвестицій;
 служить важливим знаряддям одержання прибутку у вигляді відсотків від країн–боржників;
 сприяє розвитку міждержавних господарських зв’язків та поглибленню процесів міжнародної економічної інтеграції.

37. ПОКАЗНИКИ ЗОВНІШНЬОЇ ЗАБОРГОВАНОСТІ КРАЇН. ХАРАКТЕРИСТИКА СУЧАСНОЇ СВІТОВОЇ БОРГОВОЇ КРИЗИ
Зовнішня заборгованість – це сума фінансових зобов’язань країни іноземним кредиторам, що підлягають погашенню в обумовлені терміни. Найгостріше проблема зовнішньої заборгованості стоїть перед країнами, що розвиваються. Її причини охоплюють усю систему відносин з приводу руху капіталів, товарів і послуг. Тому криза заборгованості має трактуватися не просто як криза фінансово–кредитних відносин розвинутих країн з молодими державами, а як найбільш узагальнюючий прояв кризи всієї системи світогосподарських відносин між ними.
Загальний обсяг зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються, на початок ХХ століття перевищив 2 трлн дол. США. Проте тягар заборгованості визначається навіть не стільки абсолютним обсягом боргу, скільки сумою платежів за їх погашенням, їх відношенням до ВНП і експорту. Погіршення умов кредитування молодих держав останнім часом супроводжувалося більш швидкими темпами збільшення виплат з обслуговування боргу, особливо відсотків, ніж зростання самого боргу.
Саме ця обставина в поєднанні з різким скороченням експорту, погіршенням умов торгівлі, зростанням масштабів нееквівалентності в обміні та посиленням протекціоністських дій ТНК не дала змоги країнам, що розвиваються, своєчасно сплачувати заборгованість. З кожним роком молоді держави змушені витрачати все більшу частину своїх експортних надходжень на відшкодування боргу і оплату відсотків, що істотно обмежує можливості імпорту потрібного цим країнам виробничого устаткування та технології і негативно позначається на перспективах їхнього економічного розвитку. У деяких країнах, що розвиваються, платежі з боргу навіть перевищують експортні надходження.
Це не лише стримує економічний розвиток молодих держав, а й практично не дає змоги підтримувати навіть той рівень споживання в багатьох з них, якого було досягнуто в 70–ті роки. Усе це гальмує і навіть паралізує економічний прогрес країн, що розвиваються, блокує підвищення життєвого рівня населення, відкидаючи його нерідко на багато років і навіть десятиріччя назад. Країни, що розвиваються, економічно не спроможні сплатити величезні борги і відсотки по них. Водночас ситуація, що склалася, реально загрожує і кредиторам, оскільки може викликати ланцюгову реакцію банкрутств, практичний розвал усієї фінансово–кредитної системи, а тому змушує уряди і керівників міжнародних фінансових кіл здійснювати певні заходи щодо лібералізації фінансово–кредитних відносин із країнами, що розвиваються.
Країни з розвинутою ринковою економікою також мають зовнішні борги (а деякі і досить значні), проте у зв’язку з їх відносною економічною стабільністю зовнішня заборгованість не набула такої гостроти, як для країн, що розвиваються, та держав Східної Європи. У високорозвинутих країнах, як правило, більшому чи меншому державному боргу протистоїть більший чи менший борг інших країн–дебіторів.
Оцінюючи платоспроможність окремих країн, використовують показник норми обслуговування державного боргу (НОБ), який визначається відношенням суми платежів, яку країна має виплатити іноземним державам за певний період(СП), до суми іноземної валюти, отриманої від експорту то¬варів і послуг (СВ): . В міжнародній практиці прийнято вважати: якщо НОБ перевищує 20%, країна є неплатоспроможною.

38. СУЧАСНА СВІТОВА ФІНАНСОВА КРИЗА, ЇЇ ПРИЧИНИ І НАСЛІДКИ ДЛЯ РІЗНИХ КРАЇН
Першопричиною сучасної світової валютно–фінансової кризи прийнято вважати нафтові шоки, які розпочалися з 1970 року і призвели до переростання заборгованості окремих країн, в основному країн, що розвиваються, у глобальну кризу заборгованості.
Перший нафтовий шок 1970 року викликав різке збільшення дефіцитів поточних платіжних балансів усіх країн – імпортерів нафти. Це, в свою чергу, призвело до великих запозичень на міжнародному ринку капіталів. Розпочався сучасний етап глобалізації і фінансової інтеграції.
Другий нафтовий шок з 1979 по 1981 роки. ще більше ускладнив ситуацію. За 1974–1981 роки сукупне від’ємне сальдо за поточними рахунками промислово розвинутих країн досягло 154,2 млрд. дол. США, а країн, що розвиваються, – 330 млрд. Водночас сукупне додатне сальдо країн ОПЕК становило 393 млрд. дол. США.
Третім вирішальним поштовхом до глобальної валютно–фінансової кризи послужила світова економічна криза початку 80–х років, яка одночасно започаткувала і сучасну міжнародну кризу зовнішньої заборгованості. За цих умов навіть країни – члени ОПЕК мали дефіцит за поточними статтями платіжного балансу з 1982 по 1989 роки.
Першим симптомом сучасної глобальної валютно–фінансової кризи як продукту новітньої світової фінансової системи стала криза у Мексиці 1995 року. Мексика стояла перед загрозою колапсу всієї економіки, що мало б руйнівний вплив на весь Американський континент. Треба було вживати термінових заходів. Президент США прийняв рішення: Мексиці було надано 76 млрд дол. США. Мексику вдалося втримати на поверхні.
Щодо інших країн Латинської Америки, то Чилі, наприклад, зазнала втрат у зв’язку з банківською кризою, які перевищили 30% від ВВП. Проте почався новий етап. Криза спочатку вразила Японію (падіння ВВП в 1998 році становило більш як 2%).Однак у лютому 1998 року стало очевидним, що спочатку Таїланд, згодом Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Південна Корея подібного удару не витримають. І це незважаючи на той факт, що темпи зростання ВВП цих країн впродовж останніх тридцяти років становили п’ять і більше відсотків на одного жителя.
Валюти країн Південно–Східної Азії знецінились щодо американського долара на 40–72% залежно від країни, значних втрат зазнала реальна економіка цих країн, особливо постраждав приватний сектор.
Спочатку вважалося, що валютно–фінансова криза матиме виключно регіональний азіатський характер. Однак невдовзі, у серпні 1998 року, вона досягла Росії, згодом України та інших держав СНД. Наприкінці 1998 року криза знайшла відгук у Бразилії (відбулося здешевлення реала на 27%).
Як показує світовий досвід, країни, які залучають значні обсяги приватного капіталу, більш вразливі у разі несподіваної зміни рівня довіри інвесторів, що може суттєво дестабілізувати їхню власну економіку і негативно позначитись на економіці інших країн. Саме країни Південно–Східної Азії і Латинської Америки пережили серйозні фінансові кризи, коли інвестори втратили довіру до їхньої економіки, а великий приплив капіталу змінився масовим відпливом.

39. ХАРАКТЕРИСТИКА ПОНЯТЬ «ВАЛЮТА» ТА «ВАЛЮТНИЙ КУРС». КОНВЕРТОВАНІСТЬ ВАЛЮТ
Законодавством України дається таке визначення поняття «валюта» – це валютні цінності, по відношенню до яких валютним законодавством країни встановлено особливий режим обігу на території країни та при перетині її кордону.
Валютний курс як економічна категорія являє собою ціну грошової валюти однієї країни, виражену в грошових одиницях іншої країни. Він є об’єктивним економічним показником, якій відображає тенденції внутрішнього економічного розвитку певної країни та стан і перспективи зовнішньоекономічних відносин. На нього покладене виконання певних функцій: сприяння інтернаціоналізацїї грошових відносин; сприяння об’єднанню та стабільному розвитку фінансових ринків; порівняння рівнів та структури цін, а також результатів виробничої діяльності в окремих країнах; порівняння національної та інтернаціональної вартості на національних та світових ринках; перерозподіл національного продукту між окремими країнами; інтернаціоналізація господарських зв’язків.
Конвертованість – гарантована здатність національної грошової одиниці обертатися. Вже процес визначення вартості товару означає, що вона здатна вимірюватися грошима. Тобто товар конвертується на гроші, а гроші, в свою чергу, конвертуються на товар. Гроші також здатні конвертуватися на інші валюти. У цьому випадку кажуть, що гроші мають властивість вільно конвертуватися на світовому ринку на інші валюти. Обмін однієї національної валюти на інші відбувається на валютних біржах, у банках, спеціальних обмінних лавках та в інших фінансово–кредитних закладах. Здатність тієї або іншої національної грошової одиниці вільно обертатися на інші валюти оцінюється висловом «вільна конвертованість».
Розрізняють повну й часткову конвертованість. Повна конвертованість означає відсутність будь-яких валютних обмежень у поточних і фінансових операціях, часткова – збереження тих чи інших обмежень.
Повна конвертованість означає відсутність будь-яких валютних обмежень у всіх поточних і фінансових операціях як для резидентів (фізичних і юридичних осіб даної країни), так і для нерезидентів (іноземних фізичних і юридичних осіб). Повна оборотність означає, що кожна іноземна і вітчизняна, юридична і фізична особа має нічим не обмежене право міняти будь-яку кількість національної валюти на одну з головних міжнародних резервних валют, мати валютні кошти у вигляді депозитних рахунків у банках тощо. Вона спирається на високий рівень розвитку продуктивних сил і товарно–грошових відносин, на розвинений міжбанківський ринок та невисокі темпи інфляції і означає відсутність будь-яких валютних обмежень у поточних та фінансових операціях.
Часткова оборотність передбачає збереження тих чи інших обмежень у деяких сферах зовнішньоекономічної діяльності. Обмеження можуть поширюватися також і на певні категорії власників. Здебільшого часткова конвертованість виражається в тому, що вільний обмін національної валюти дозволяється лише для здійснення поточних операцій; водночас не дозволяються угоди, пов’язані із закордонними інвестиціями.

40. НАЦІОНАЛЬНА ТА МІЖНАРОДНА ВАЛЮТНІ СИСТЕМИ, ЇХ ОСНОВНІ ЕЛЕМЕНТИ
Найважливішим елементом міжнародних валютних відносин виступає валютна система. Розрізняють національну та світову валютні системи. Світова валютна система розвивається на регіональному та глобально-світовому рівнях. Історично спочатку виникли національні валютні системи, які були закріплені національним законодавством з урахуванням норм міжнародного права. Національна валютна система є складовою грошової системи країни, хоча відносно самостійною, оскільки виходить за національні рамки. Її особливості визначаються ступенем розвитку і станом економіки та зовнішньоекономічних зв’язків країни.
Національна валютна система – це форма організацїї економічних відносин країни, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки, утворюються та використовуються валютні кошти держави. Основні елементи національної валютної системи визначаються національним законодавством.
Її елементи: національна валюта – грошова одиниця країни; валютний паритет як основа валютного курсу; режим курсу національної валюти; організація валютного ринку; національні органи, що обслуговують та регулюють валютні відносини країни; умови обміну національної валюти на золото та інші валюти – конвертованість валюти.
На основі національного законодавства встановлюється механізм взаємодії національних і світових грошей, спосіб їх конвертованості, рейтинг та регулювання валютних курсів, формування та використання міжнародної ліквідності. До складу національної валютної системи входять відповідні інфраструктурні ланки – банківські та кредитно–фінансові установи, біржі, спеціальні органи валютного контролю.
Світова валютна система – це форма організацїї міжнародних валютних відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною домовленістю. Це сукупність способів, інструментів і міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно–розрахунковий обіг у рамках світового господарства.
Її елементи: світовий грошовий товар (виступає носієм міжнародних валютно–грошових відносин і приймається кожною країною як еквівалент вивезеного з неї багатства (векселі, чеки)); валютний курс; валютні ринки (першим таким ринком був ринок золота як грошового товару, де золото продавалось на основі офіційної ціни, що була закріплена міжнародним договром); міжнародні валютно–фінансові організації.
Світова валютна система базується на функціональних формах світових грошей. Основне завдання світової валютної системи полягає в ефективному опосередкуванні платежів за експорт та імпорт товарів, капіталу, послуг.

41. СВІТОВИЙ ФІНАНСОВИЙ РИНОК ТА ЙОГО СТРУКТУРА
Особливості фінансового ринку: великі масштаби (це зумовлено діяльністю позикового мультиплікатора – коефіцієнта, який показує зв’язок між депозитами та збільшенням позикових операцій шляхом створення міжбанківських депозитів), відсутність чітких просторових та часових меж.
Фінансовий ринок безперервно функціонує, долаючи обмеженість годинних поясів у пошуку оптимальних умов для кредитно–фінансових операцій. З інституційної точки зору, світовий фінансовий ринок – це сукупність фінансових установ, через які здійснюється рух позикового капіталу у галузі МЕВ. Обмеження доступу кредиторів на світовому ринку позикових капіталів, – головними кредиторами на цьому ринку є ТНК, держави, міжнародні валютно–кредитні та фінансові організації. Універсальність світового ринку позичкового капіталу – на ньому здійснюються міжнародні валютні, кредитні, фінансові, розрахункові, гарантійні операції. Спрощена стандартизована процедура здійснення угод з використанням найновішої комп’ютерної технології. Вартість кредиту на світовому ринку позикового капіталу, вміщує входять відсотки та різні комісійні. Диверсифікація секторів світового ринку позичкових капіталів, включаючи євроринок, діяльність світового кредитного ринку тісно пов’язана з світовим фінансовим ринком.
Світовий фінансовий ринок спеціалізується в основному на емісії цінних паперів та їх купівлі–продажу. Попит формують підприємства, у тому числі банки, шляхом емісії цінних паперів, а також держава, яка видає займи. Розрізняють іноземні та міжнародні облігаційні позики. Класичні позики у формі вільного випуску облігацій на іноземному ринку цінних паперів заснованих на принципі єдності місця, валюти та біржового котирування. Також у 70–х роках виник ринок єврооблігацій.
Єврооблігаційниа позика має деякі особливості: розміщується одночасно на ринках ряду країн на відміну від традиційних іноземних облігаційних позик, емісія здійснюється банківським консорціумом або міжнародною організацією, єврооблігації купляються інвесторами різних країн на основі котировання їх національних бірж.
Ринок єврооблігацій – одне з головних джерел фінансування середньострокових та довгострокових інвестицій ТНК. Держави використовують єврооблігаційні займи для покриття дефіциту держбюджету та рефінансування старих позик. Ринок євровекселів невеликий за обсягом. Він включає загалом короткострокові єврокомерційні папери та середньострокові векселі. Світовий ринок євроакцій став розвиватися з 1983 року. З випуском облігацій, що конвертуються у акції, відбувається інтеграція цих сегментів світового фінансового ринку.

42. ЄВРОРИНОК ТА ОСОБЛИВОСТІ ЙОГО ФУНКЦІОНУВАННЯ

Євроринок – частина світового ринку позичкового капіталу, на якому банки здійснюють депозитно–позичкові операції у євровалютах.
Євровалюта – валюта, яка переведеня на рахунки іноземних банків та використовується ними для операцій в усіх країнах, включаючи країни–імпортери цієї валюти. Хоча євровалюти функціонують на світовому ринку, вони зберігають форму національних грошових одиниць.
Ринок євровалют, спочатку євродоларів, виник з кінця 50–х року. На розвиток впливали такі фактори: об’єктивна необхідність у гнучкому міжнародно–валютному механізмі для обслуговування зовнішньоекономічної діяльності, введення конвертованості основних валют з кінця 50 – поч. 60–х років, національне законодавство стимулювало розміщення коштів банків і фірм у іноземних банках з метою отримання прибутку.
Особливості: великий розмір: обсяг–брутто – 4,5 трлн дол. Це зумовлено діяльністю позикового мультиплікатора – коефіцієнта, який показує зв’язок між депозитами та збільшенням позикових операцій шляхом створення міжбанківських депозитів. Відсутність чітких просторових та часових меж, інституційна особливість – відокремлення категорій євробанків та міжнародних банківських консорциумів; костяк створюють транснаціональні банки. Обмеження доступу кредиторів на світовому ринку позикових капіталів, головними кредиторами на цьому ринку є ТНК, держави, міжнародні валютно–кредитеі та фінансові організації. Використання конвертованості валют основних країн і ЕКЮ як валюти кредитних та фінансових угод.
Специфіка відсоткових ставок на євроринку – відносна самостійність по відношенню до національних ставок. Оскільки євробанки не підпадають під дію місцевого законодавства та не обкладається податком на прибуток, то вони можуть знижувати проценти за своїми кредитами, зберігаючи високі прибутки, більш висока прибутковість операцій в євровалютах, ніж в національних валютах, диверсифікація секторів світового ринку позичкових капіталів, включаючи євроринок.
Форми єврокредиту:
 надання єврокредиту за твердою ставкою на весь строк у повній сумі;
 на різних умовах: для кредитування інвестиційний банк звичайно надає усю суму однарозово відразу після підписання угоди або через певний час.
Погашення кредиту відбувається повністю або частково. Найбільш поширений релловерний кредит, який передбачає максимальний ліміт, у межах якого кредитор має право отримати кредит у необхідному обсягу на початок кожного проміжного строка його використання, + у кредитній угоді фіксуються дати перегляду відсоткової ставки та обсяг позички.

43. ВАЛЮТНИЙ РИНОК, ЙОГО ФУНКЦІЇ ТА СТРУКТУРА
Одним з найсуттєвіших елементів міжнародних валютних відносин є світовий валютний ринок.
Валютний ринок – це: 1) підсистема валютних відносин у процесі операцій купівлі–продажу іноземних валют і платіжних документів в іноземних валютах; 2) інституціональний механізм (сукупність установ і організацій – банки, валютні біржі, інші фінансові інститути), що забезпечують функціонування валютних ринкових механізмів.
Валютний ринок як економічна категорія – це система стійких економічних та організаційних відносин, пов’язаних з операціями купівлі–продажу іноземних валют та платіжних документів у іноземних валютах. На валютному ринку здійснюється широке коло операцій щодо зовнішньоторговельних розрахунків, туризму, міграції капіталів, робочої сили тощо, які передбачають використання іноземної валюти покупцями, продавцями, посередниками, банківськими установами та фірмами.
Існує чотири групи суб’єктів валютного ринку:
 державні установи, основне місце серед яких займають центральні банки та казначейства окремих країн;
 юридичні та фізичні особи, зайняті у різноманітних сферах зовнішньоекономічної діяльності;
 комерційні банківські установи, які забезпечують валютне обслуговування зовнішніх зв’язків, особливо брокерські контори;
 валютні біржі та валютні відділи товарних та фондових бірж.
Основні суб’єкти валютного ринку – великі транснаціональні банки. З практичної точки зору, під валютним ринком розуміють офіційні фінансові центри, в яких зосереджено здійснення валютних операцій. Найбільшими міжнародними валютними ринками, представленими сукупністю банків, бірж і фінансових компаній, є ринки Лондона, Нью–Йорка, Токіо, Франкфурта–на–Майні, Парижа, Сінгапура, Цюриха, Гонконга.
Основними функціями валютного ринку є реалізація валютної політики держави, спрямованої на забезпечення регулювання національної економіки та розши¬рення зовнішньоекономічних зв’язків; сприяння поглибленню міжнародного розподілу праці та міжнародної торгівлі; визначення і формування попиту та пропозиції на іно¬земні валюти; своєчасне здійснення міжнародних розрахунків; регулювання валютних курсів; хеджування валютних ризиків; диверсифікація валютних резервів; одержання прибутку від операцій з валютою та валютними цінностями тощо.
Види регіональних ринків: 1. Європейський (Лондон, Цюрих, Па-риж, Франкфурт–на–Майні), північноамериканський (Нью–Йорк), азіатський (Токіо, Сінгапур, Гонконг). 2. Національні ринки, які забезпечують рух валютних по¬токів у даній країні та обслуговують зв’язки з міжнародними валютними центрами. 3. Ринки за видами валютних операцій: ф’ючерсні, опціонні, форвардні, депозитні тощо. 4. Спеціальні ринки: відсоткових ставок на іноземні валюти, конверсійних операцій, окремих міжнародних розрахункових одиниць.
Залежно від рівня організації валютного ринку розрізняють біржовий та позабіржовий валютні ринки. Біржовий ринок представляють валютні біржі, а позабіржовий, який ще називають міжбанківським, – банки, фінансові установи, підприємства та організації.

44. ВАЛЮТНІ ОПЕРАЦІЇ ТА ЇХ ОСНОВНІ ВИДИ
Валютними операціями називають певні банківські та фінансові операції, пов’язані з переходом права власності на валютні цінності. Це використання валютних цінностей як засобу платежу; вивезення, ввезення, пересилання та переказування валютних цінностей; отримання і надання кредитів, нарахуван¬ня відсотків, дивідендів; залучення інвестицій, придбання цінних паперів та інші операції, здійснення яких відбувається тільки за умови отримання відповідних ліцензій Національного банку України.
Валютні операції поділяють на поточні та термінові. До поточних операцій відносять операції з короткими термінами валютування у межах трьох робочих днів. Розрізняють такі поточні операції: «тод» (постачання валюти сьогодні – «сьогодні на сьогодні»); «том» (постачання валюти наступного робочого дня – «сьогодні на завтра»); «спот» (постачання валюти на другий робочий день – «сьогодні на післязавтра»).
Такі операції використовуються переважно для обслуговування зовнішньоторговельних розрахунків, а також з метою одержання додаткового прибутку в разі коливань валютних курсів (становлять 60% від загального обсягу міжбанківського ринку). Банки можуть використовувати поточні операції «спот» для підтримки мінімально необхідних робочих залишків у іноземних банках на рахунках «ностро» для зменшення залишків у одній валюті та покриття потреб в іншій. Купівля–продаж валют на умовах «спот» означає, що курс валют фіксується на день купівлі–продажу, а її поставка здійснюється протягом двох робочих днів.
Строковими операціями є валютні операції, пов’язані з постачанням валюти на строк понад три дні з дня її укладення. Стандартними термінами виконання строкових контрактів є, як правило, 1, 3, 6, 9 і 12 місяців.
Форвардні валютні операції – це контракти з обміну валют, які відбуватимуться у майбутньому, але за курсом, зафіксованим на поточну дату. Укладаються на строк до одного року, проте в окремих випадках, якщо йдеться про ринок стабільних валют можливе оформлення угод на п’ять або більше років.
Операція «своп» – це валютна операція, при якій поєднуються форвардні умови, та умови «спот» (продаж готівкової валюти здійснюється з одночасною її купівлею на строк).
Ф’ючерсні валютні операції – це строкові угоди на біржах, що являють собою купівлю–продаж золота, валюти, фінансових та кредитних інструментів зафіксованою в момент укладання контракту ціною, з виконанням операції через певний проміжок часу (більше трьох днів і до двох–трьох років). Розрахунки здійснюються через клірингову палату, яка виступає посередником між продавцем та покупцем і гарантує виконання сторонами своїх зобов’язань.
Валютний опціон – це договірне зобов’язання, що дає право (для покупця) і зобов’язання (для продавця) купити або продати певну кількість однієї валюти в обмін на іншу за фіксованим на момент укладання угоди курсом на заздалегідь узгоджену дату або протягом узгодженого періоду. В обмін на одержання такого права покупець опціону сплачує продавцю певну суму, яку називають премією. Ризик покупця опціону обмежений розміром цієї премії, а ризик продавця опціону знижується на величину одержаної премії.
Валютний арбітраж – це операції з валютами з метою одержання прибутку через використання у визначений момент часу існуючих на фінансових ринках розривів між курсами і відсотковими ставками за касовими і строковими операціями.

45. РИНКИ ЗОЛОТА ТА СУЧАСНІ ОСОБЛИВОСТІ ЇХ ФУНКЦІОНУВАННЯ
У світі існують спеціальні центри торгівлі золотом, де здійснюється регулярна його купівля–продаж. Золото на ринки поставляється у вигляді стандартних зливків:
 міжнародного зразка в 400 тройських унцій (12,5 кг) з пробою не менше 995;
 великих зливків з пробами від 900 до 916,6 і вагою у кілька кілограмів;
 малих зливків від 1005 до 990 г.
Об’єктами операцій на ринках золота виступають також золоті монети як старого карбування, так і сучасні ювілейні та сувенірні монети.
Сьогодні функціонує понад 50 ринків золота: у Західній Європі (Цюрих, Париж, Лондон, Женева та ін.) – 11; в Америці – 14, в тому числі п’ять у США; в Азії – 19; в Африці – 8. Провідне місце належить ринкам золота в Лондоні та Цюриху.
Залежно від режиму, який надає держава, ринки золота поділяють на: світові ринки (Лондон, Цюрих, Нью–Йорк, Гонконг, Дубай та ін.); внутрішні вільні (Париж, Мілан, Стамбул, Ріо–де–Жа¬нейро); місцеві контрольовані (Афіни, Каїр); чорні (Бомбей та ін.).
Загальна кількість золота, якою користується сьогодні людство і яке знаходиться в банках, у приватних осіб, у вигляді монет, зливків, прикрас, накопичувалася тичоліттями. З 1493 по 1993 роки, тобто за 500 років, було взято на облік 110 тис тон видобутого золота.
У середньому на планеті щорічно видобувається близько 1350 тон цього благородного металу. Найбільшим у світі видобувачем золота є Південно–Африканська Республіка (близько 70% загальносвітового видобутку золота щороку).
З економічної точки зору розрізняють такі джерела попиту на ринку золота:
 промислово–побутове використання у ювелірному виробництві, інших галузях;
 приватна тезаврація та інвестиції як реакція на нестабільність економіки, грошового обігу;
 попит на злитки, нагороди;
 спекулятивні угоди;
 купівля золота центральними банками.
Організаційно ринок золота є консорціумом з декількох банків, уповноважених здійснювати угоди з золотом. Вони є посередниками між покупцями та продавцями.
На ринку форвардних операцій розрізняють три види операцій з золотом: хеджування з метою страхування ризику зміни ціни золота; спекулятивні термінові угоди; арбітражні операції з золотом, які аналогічні валютному арбітражу.
Види акціонів золота: «класичний метод» (покупці, в заявках яких ціни више рівня встановленого продацем, платять ціну, вказану у заявці), «голандський» (продавець встановлює єдину ціну, по якій задовольняються усі заявки з більш високими цінами).

46. МІЖНАРОДНІ РОЗРАХУНКИ І ФАКТОРИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА ЇХ РОЗВИТОК
Під міжнародними розрахунками розуміють систему організації та регулювання платежів у сфері міжнародних економічних відносин, суб’єктами яких є банки, експортери та імпортери.
В основу міжнародних розрахунків покладено рух товарно–розпорядчих документів і операційне оформлення платежів за укладеними зовнішньоекономічними угодами. Вирішаль¬не значення мають валютно–фінансові умови, які включають такі основні елементи: валюта ціни (валюта, в якій виражена ціна товару за укладеною зовнішньоторговельною угодою або сума наданої міжнародної позички); валюта платежу; умови платежу; засоби платежу; форми розрахунків; банки, які обслуговують міжнародні розрахунки.
Міжнародні розрахунки виступають як загальноденна діяльність банків, які здійснюють розрахунки з закордоном на основі вироблених міжнародним співтовариством та прийнятих у більшості країн умов, норм та порядку здійснення розрахунків. Діяльність банків у сфері міжнародних розрахунків є об’єктом державного регулювання. В основному міжнародні розрахунки здійснюються безпосередньо через банки шляхом встановлення кореспондентських відносин між кредитними установами різних країн. З цією метою банки укладають кореспондентські угоди про відкриття рахунків («ностро» – рахунок цього банку у інших банках, «лоро» – рахунки інших банків у цьому банку), в яких обумовлюється порядок розрахунків, величина комісійної винагороди, а також методи поповнення кореспондентського рахунку. Банки можуть здійснювати міжнародні розрахунки і через свої філії.
Світова практика розробила такі форми та методи міжнародних розрахунків: інкасо, акредитив, банківський переказ, авансові розрахунки, розрахунки за відкритим рахунком, векселі, чеки, кредитні картки.
Вибір форм розрахунків визначається рядом факторів. Інтереси експортерів та імпортерів товарів та послуг не співпадають: еспортер намагається отримати виплату від імпортера у найменший строк, у той час як імпортер намагається відкласти виплату до моменту кінцевої реалізації товару. Тому вибрана форма розрахунку є компромісом, в якому враховується економічна позиція контрагентів, ступінь довіри один до одного, економічна кон’юктура, політична ситуація.
Крім того, важливе значення має вид товару – об’єкт угоди, а також рівень попиту та пропозиції на товар. Оскільки міжнародні розрахунки тісно пов’язані з кредитними відносинами, то наявність чи відсутність кредитних угод також впливає на вибір форми розрахунків. Досягнення компромісу не означає, що експортер та імпортер отримують однакові переваги: деякі з них більш вигідні експортеру, інші – імпортеру. Найбільш надійною формою, з точки зору експортера, є авансовий платіж, а найменш надійною – розрахунок за відкритим рахунком.

47. ФОРМИ МІЖНАРОДНИХ РОЗРАХУНКІВ ТА ЇХ ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА
Основними формами міжнародних розрахунків у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності є:
 банківський переказ (операція банку з виконання доручення клієнта щодо переведення грошей в іншій банк для виконання його грошових зобов’язань. Недолік: затримка в часі надходження виручки до експортера);
 документарне інкасо (банківська операція щодо стягнення грошових коштів з платника на користь одержувача на підставі письмового доручення останнього з наданням відповідних документів). Документарне інкасо – це доручення експортера (кредитора) своєму банку одержати від імпортера безпосередньо або через інший банк певну суму або підтвердження (акцепт) того, що ця сума буде сплачена в установлені строки. Для імпортера вигідна: він знаходиться під захистом свого банку і документи, які отримує для оплати по акредитивах, залишаються в розпорядженні його банку до моменту розрахунку. А при несплаті повертаються банку-ремітенту із зазначенням причин несплати або неакцепту. Для експортера вигідно те, що йому належить юридичне право розпоряджатися товаром до повної сплати коштів за нього. Недоліками інкасової форми розрахунків є тривалий термін проходження документів через банки; можливість відмови імпортера сплатити кошти за надані документи; значний розрив у часі між відвантаженням товару та отриманням експортної виручки, особливо в разі тривалого транспортування вантажів);
 документарний акредитив. Акредитив – це документ, виданий банком імпортера, який зобов’язує цей банк акцептувати векселі, виставлені йому експортером (бенефіціарієм) відповідно до певних умов. Ці умови включають величину кредиту, термін сплати векселя, загальний опис товару, додаткові потрібні документи і кінцевий термін сплати. Підтверджений безвідзивний акредитив. У випадку, якщо експортер не отримує передоплати і не хоче покладатися лише на обіцянки імпортера заплатити, він може вимагати підтвердженого безвідзивного акредитива. Непідтверджений акредитив означає, що банк-експортер обмежується тільки повідомленням експортера про відкриття акредитива і платить тільки в тому випадку, якщо банк-імпортер перераховує йому відповідну суму. Документарний акредитив – іменний документ, що містить доручення про сплату коштів отримувачу протягом певного терміну з додержанням вказаних у ньому умов. Недоліки: це найскладніша та найдорожча форма розрахунків;
 розрахунки за відкритим рахунком (метод платежу, за якого продавець просто відправляє рахунок–фактуру покупцеві, який має заплатити у визначений час після її отримання);
 розрахунки з використанням чеків, векселів. Простий вексель – безумовне письмове зобов’язання однієї особи перед іншою виплатити певній особі наказом векселедавця або пред’явника, обумовлену суму грошей на вимогу або на фіксовану дату, або на визначений момент у майбутньому. Переказний вексель (комерційна трата) – це безумовний письмовий наказ, адресований однією стороною (трасантом) іншій (трасату), що зобов’язує останнього заплатити певну суму грошей третій стороні (ремітентові) у визначений час у майбутньому. Цей метод платежу більш ризикований, ніж передоплата чи акредитив, оскільки виконання платежу повністю залежить від імпортера (покупця). Імпортер може відмовитись від товару навіть за наявності векселя на пред’явника, і експортер буде змушений шукати іншого покупця на свій товар, зазнавши при цьому збитків. Чек – безумовний наказ клієнта банку, який веде його поточний рахунок, про сплату певної суми грошей пред’явнику чеку, або іншій вказаній в документі особі: 1. Іменний. 2. Ордерний. 3. На пред’явника.

48. ПЛАТІЖНИЙ БАЛАНС, ЙОГО СТРУКТУРА І МЕТОДИ РЕГУЛЮВАННЯ
Відповідно до міжнародного розподілу праці та у зв’язку з тісним економічним, торговельним, науковим, культурним та іншими видами співробітництва між різними країнами здійснюються необхідні платежі та розрахунки. Необхідність взаємного обліку таких платежів і розрахунків потребує складання платіжного балансу – балансу угод, укладених протягом року між фізичними особами, підприємствами та урядовими організаціями однієї країни з відповідними установами інших країн. Платіжний баланс відображає зв’язок між усіма угодами, які певна країна отримує від інших країн, і всіма платежами, які вона (та її суб’єкти господарювання) здійснює іншим країнам. Він відіграє роль макроекономічної моделі, яка систематично інформує про економічні операції, що здійснюються між національною економікою та економіками інших країн.
За формою складання платіжний баланс визначається як статистичний звіт за певний період часу, в якому відображено всі економічні операції між резидентами певної країни і резидентами інших країн (нерезидентами). Платіжний баланс базується на принципах бухгалтерського обліку: кожна економічна операція має подвійний запис – за кредитом однієї статті та дебетом іншої. Це правило свідчить про те, що більшість економічних операцій за суттю є обміном економічними цінностями.
Відповідно до Керівництва МВФ, платіжний баланс складається з двох великих розділів: 1) балансу поточних операцій (з товарами, послугами, доходами та поточними трансфертами); 2) балансу руху капіталу та фінансових ресурсів (інвестиційна діяльність, операції з активами та зобов’язаннями).
Усі операції, що враховуються в платіжному балансі, поділяють на платежі, обміни, трансферти, міграцію, умовно–розрахункові операції, операції із зміни вартості, рекласифікацію претензій і зобов’язань. Відповідно до Керівництва кредитові проводки оформляються за: а) реальні експортні ресурси; б) фінансові елементи, що відображують скорочення іноземних активів або збільшення пасивів. Дебетові проводки реєструються за: а) реальні імпортні ресурси; б) фінансові елементи, що відображують збільшення активів або зменшення пасивів
Звичайно публікуються схеми балансу за повною (детальною) структурою, в агрегованому вигляді.
1. Баланс поточних операцій( торговельний баланс + баланс послуг, доходів від закордонних інвестицій та платежів за ними і односторонніх переказів).
2. Прямі інвестиції та інший довгостроковий капітал.
3. Інший короткостроковий капітал.
4. Помилки та упущення.
5. Компенсуючі статті.
6. Надзвичайне фінансування.
7. Зобов’язання, що утворюють валютні резерви іноземних офіційних органів та в аналітичній формі.
Система розрахунків платіжного балансу унікальна в тому плані, що вона хоч і не демонструє безпосередньо, які процеси розвиваються добре, а які – погано, проте відображає реальні фінансові потоки між даною країною та іншими країнами.

49. МІЖНАРОДНІ І НАЦОНАЛЬНІ СТАНДАРТИ БУХГАЛТЕРСЬКОГО ОБЛІКУ
Під стандартами бухгалтерського обліку розуміють нормативні правила та процедури ведення бухгалтерського обліку і складання звітності.
Види: міжнародні (визначають основні позиції, від яких залежить формування фінансових результатів, надання їх у звітності носять рекомендаційний характер), національні (мають силу закону).
Принцип автономності підприємства. Він означає, що кожне підприємство (фірма) розглядяється як самостійна господарська одиниця, відокремлена під своїх власників та інших підприємств. Рахунки підприємства мають бути відокремлені від рахунків його власників. За кожною господарською одиницею ведеться бухгалтерський облік і складається фінансовий (бухгалтерський) звіт.
Принцип безперервності діяльності. Ця концепція бухгалтерського обліку базується на тому положенні, що підприємство постійно функціонує і продовжуватиме в майбутньому свою діяльність необмежений період часу. Власники підприємства не мають наміру його ліквідувати чи продати. Виходячи з цього принципу, господарські засоби включаються до балансу в оцінці за їх фактичною собівартістю, а не за ринковою ціною. У звіт про прибутки включаються доходи і витрати, зумовлені нормальною поточною діяльністю підприємства.
Принцип двосторонності полягає в тому, що засоби підприємства відображаються у двох напрямках: з одного боку, за їх речовим складом (гроші, складські запаси, основні засоби тощо), а з іншого – за джерелами їх формування. Джерела формування у свою чергу можуть бути залучені (зобов’язання) та власні. Тому принципи двосторонності може бути виражений формулою: ґосподарські засоби = зобов’язання + власний капітал.
Принцип грошового вимірювання означає, що в бухгалтерському обліку відображаються явища, дані, які можуть бути виражені у грошовому вимірюванні. Звичайно, в обліку можуть застосовуватись й інші вимірники господарських засобів (натуральні, трудові), але узагальнення їх можливе тільки за допомогою грошового вимірника.
Принцип собівартості в бухгалтерському обліку відображається собівартість (первісна, історична тощо) засобів, а не їхня ринкова вартість. Інакше кажучи, в обліку і звітності оцінка активів здійснюється, виходячи з фактичних витрат на їх придбання або виробництво. Відображення в обліку та звітності господарських засобів за їхньою собівартістю пояснюється двома причинами. ІІо–перше, оцінка засобів за ринковою вартістю супроводжується великими труднощами її визначення. Крім того, ринкова оцінка (вартість) у будь–якому разі носить елемент суб’єктивності, тоді як собівартість є об’єктивною. По–друге, виходячи з принципу безперервності діяльності, підприємство не буде швидко аналізувати засоби, які йому належать. Воно використовує ці засоби для забезпечення своєї поточної діяльності. А тому немає необхідності знати ринкову вартість засобів, що знаходяться на підприємстві і використовуються ним.
Принцип нарахування. Цей принцип регулює собою момент визнання доходів і витрат. За цим принципом доходи і витрати відображаються в обліку в тому періоді, в якому вони були нараховані.
Принцип реалізації тісно пов’язаний з принципом нарахування. За цим принципом доходи від реалізації продукції, робіт, послуг обліковують, коли виконано договірні зобов’язання та надіслано рахунок клієнтові. Інакше кажучи, моментом реалізації та визначення доходу від реалізації є моментом відвантаження і переходу права власності.

50. СУТНІСТЬ, ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ МІЖНАРОДНОЇ МІГРАЦЇЇ РОБОЧОЇ СИЛИ
Процес інтернаціоналізації виробництва у світі активно супроводжується інтернаціоналізацієї робочої сили. Міграція існує у країнах з різним рівнем розвитку. Під міграцієї розуміють переселення працездатного населення з одних держав до інших на строк більше одного року, яке викликане причинами економічного та іншого характеру, і може мати форму еміграції та імміграції.
Наслідки: імпорт робочої сили призводить:
1) до зниження витрат, що призводить в свою чергу до збільшення конкурентоспроможності;
2) виробляючи вартість в країні перебування, іммігранти самі споживають товари та послуги. Це призводить до мультиплікаційного ефекту, що стимулює зайнятість;
3) імпорт робочої сили високої якості призводить до економії коштів на освіті спеціалістів;
4) завдяки іноземцям відбувається зростання еластичності ринку праці;
5) у більшості країн мігранти розглядаються як певний амортизатор на випадок кризи чи безробіття;
6) в індустріальних країнах при низькому рівні народжувальності та низькій кількості зайнятих за допомогою іммігрантів сподіваються підтримати на належному рівні пенсії та соціальні програми.
Експорт: у основних експортерів робочої сили з’явились додаткові джерела валютного доходу від експорту робочої сили у формі надходжень від іммігрантів; при незадовільній економічній кон’юнктурі, при підвищенні кількості безробітних міграція стає своєрідним клапаном; при поверненні мігрантів до дому, вони виявляють значну активність у нових видах діяльності та беруть активну участь у розвитку нових форм економіки.

51. ХАРАКТЕРИСТИКА ВИДІВ МІЖНАРОДНОЇ МІГРАЦІЇ РОБОЧОЇ СИЛИ. «ВІДПЛИВ УМІВ» У МІЖНАРОДНИХ МІГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСАХ
Види:
 імміграція (в’їзд працездатного населення до цієї країни);
 еміграція (виїзд);
 рееміграція (повернення емігрантів на батьківщину на постійне місце проживання).
Досвід країн ЄС свідчить, що внутрішній ринок робочої сили може бути ефективним лише за умов його відкритості по відношенню до зовнішнього ринку. При цьому необхідно зазначити, що це можливе за умов відносної рівності економічного та соціального стану розвитку країн. Якщо ці умови не виконуються, то спостерігається процес «відпливу умів».
Цей процес у широкому розумінні слад розглядати з 2–х сторін:
1) внутрішня (характеризується виходом вчених та спеціалістів з науково–технічної сфери у інші сфери національної економіки, безпосередньо не пов’язанні із науковою діяльністю);
2) зовнішня (найбільш кваліфіковані кадри менш розвинутих країн залучаються на роботу у дослідницькі центри та наукові лабораторії більш розвинутих країн). Вона може мати постійний та тимчасовий характер. Тимчасовий відплив набагато перевищує постійний.
Інтелект завжди, на будь–яких стадіях розвитку людського суспільства, цінувався високо, але особливо він подорожчав на порозі ХХІ ст. Нині успіх будь–якої компанії, що динамічно розвивається, пов’язаний із пошуком висококваліфікованих спеціалістів. З’явився попит, який швидко зростає, на таланти незалежно від країни походження й інших даних. Для реалізації цих завдань у всьому світі створена мережа рекрутингових фірм, що спеціалізуються на пошуку найбільш здібних фахівців, аж до добору вищого управлінського персоналу. З метою зміцнення своїх науково–технічних позицій у світі багато західних компаній не останню роль відводять залученню умів із країн колишнього СРСР.
У Сполучених Штатах на 1990–і роки були визначені пріоритети в науково–технічній політиці, в рамках якої відверто заплановані обсяги поставок іноземних спеціалістів. Серед цих пріоритетів – 22 технологічні напрями, що позначені як критично важливі для національної безпеки і довгострокової якісної переваги систем озброєння США. До цього списку, зокрема, ввійшли технології виробництва сучасних композиційних матеріалів, технологія лазерного випромінювання, біотехнології тощо. Україна, на думку іноземних фахівців, має у своєму розпорядженні чимало сучасних технологій у таких принципово важливих галузях як ядерна енергетика, зварювальна технологія, космічна енергетика, виробництво сучасних керамічних матеріалів, виробництво штучних алмазів, одержання надчистих рідкісноземельних елементів. На жаль, багато з цих видатних наукових досягнень не були доведені до технічного втілення, тим більше, до масового виробництва. А на Заході механізм впровадження нових розробок у виробництво цілком налагоджений. Однією з форм відпливу є відплив через діяльнсть спільних підприємств за участю західних фірм. Іншою прихованою формою є запрошення наших студентів, аспірантів і фахівців західними фірмами та університетами виїхати на навчання, причому нерідко за рахунок сторони, яка запрошує.

52. СВІТОВІ ЦЕНТРИ ЕКСПОРТУ ТА ІМПОРТУ РОБОЧОЇ СИЛИ. РЕГУЛЮВАННЯ ТРУДОВОЇ МІГРАЦІЇ
Ми можемо виділити декілька центрів робочої сили, наприклад, в країнах Західної Європи, країни, що приймають основну частину іммігрантів: Німеччина, Франція, Англія, Швейцарія, Бельгія, Швеція, Нідерланди. Особлива роль іноземців як додаткової робочої сили полягає у тому, що у міждержавному пересуванні в основному брала участь молодь до 25 років. До останнього часу іноземні робітники використовувались в сферах, де велику роль відігравало використання ручної праці та у тих сферах, де праця була дуже небезпечна, брудна або вважалась негідною місцевих робітників (доля іноземців 70%).
Зараз ми можемо бачити певні зміни: збільшилась кількість іноземців у сфері послуг, а також у сферах, де це було дуже рідким явищем (фінансові установи, торгівля нерухомістю).
Близький Схід: на початку 90–х років ми могли спостерігати стрімке збільшення кількості іноземців. Основним експортером робочої сили є Єгипет. Іноземці являють собою основну робочу силу, яка розвиває ці країни, а також є важливим чинником стимулювання економіки та власності держав. Приватні переводи є суттєвими ресурсами надходження іноземної валюти та інколи перевищують суми от експорту товарів. Проте зниження цін на нафту призводить до збільшення кількості безробітних у цьому регіоні.
Також до недоліків можемо віднести дуже високий темп приросту економічно активного населення. Деякі країни арабського світу є одночасно і експортерами, і імпортерами. Наприклад, Іорданія експортує низькокваліфікованих робітників та експортує кваліфіковану та висококваліфіковану робочу силу.
США (післявоєнна міграція сладалась з двох етапів: 1 – потужна європейська міграція (6,6 млн чол. з Західної Європи), 2 – іноземці з Азії та Латинської Америки. США ще з 50–х років розпочала політику залучення висококваліфікованих кадрів. Основними постачальниками робочої сили є Індія та Єгипет. Основну частину іммігрантів складають низько– та полукваліфіковані робітники. Проте, враховуючи, що імміграція носить асимільований характер, можемо стверджувати, що цей центр є не переспективним для трудової міграції).
Австралія. Іміграційна політика 50–60 років була зорієнтована на іммігрантів зі Східної та Центральної Європи, особливо з Італїї, Греції. З 70–х років вона переорієнтувалась на Азію. Потім вона почала проводити нову міграційну політику, спрямовану на стимулювання бізнесу в країні. Згідно з нею, в першу чергу приймались іммігранти, які здійснили інвестиції в економіку країни. Зараз Австралія, як і США, проводить асиміляційну політику.
Країни Азіатсько–Тихоокеанського регіону. Основними імпортерами рабочої сили є Бруней, Японія, Гонконг, Пакістан, Корея. Для АТР характерно декілька форм трудової міграції: регульована (Малайзія, Сингапур, Бруней, Гонконг, скрита, або нелегальна (Східна та Західна Малайзія, Гонконг, Японія, Пакістан, Тайвань) міграція робочої сили високої кваліфікації, що супроводжується прямими іноземними інвестиціями, які здійснюються Японією, Гонконгом.
Латинська Америка. Найбільш поширена форма міграціїї – сезонна. Проте існує і більш тривала – робітники промисловості та сфери послуг.
Африка. Внутрішня міграція. Більш багаті беруть некваліфікованих робітників з суміжних країн.
Регулювання: професійна кваліфікація, обмеження особистого характеру (здоров’я), кількісне квотування, економічне регулювання (фінансові обмеження), часові обмеження (максимальні строки перебування), географічні приорітети, заборона.

53. ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ, ПРИНЦИПИ ТА ДЖЕРЕЛА МІЖНАРОДНОГО ЕКОНОМІЧНОГО ПРАВА
Для урегулювання міжнародних економічних відносин користуються нормами міжнародного економічного права (МЕП). Існує декілька концепцій міжнародного економічного права. Основні з них:
1) концепція англійського юриста Шварценбергера (міжнародне економічне право – галузь міжнародного публічного права. Воно включає в себе такі компоненти: володіння природними ресурсами та їх експлуатація; виробництво та розподіл товарів; невидимі міжнародні угоди господарського або фінансового характеру; кредити та фінанси; відповідні послуги; статус і організація суб’єктів, які здійснюють таку діяльність. Міжнародне економічне право включає лише ті економічні аспекти, які є об’єктом впливу міжнародного публічного права, і виключає внутрішнє регулювання через те, що при цьому не створюються єдині для всіх держав норми і принципи. Основний висновок – норми МЕП – це частина міжнародного публічного права. Вони створюються суб’єктами міжнародного права і використовуються для урегулювання відносин, що виникають між ними.
2) німецьких юристів П. Фішерома і В. Фікентшера (до системи МЕП слід включати і норми внутрішнього права, які регулюють міжнародну господарську діяльність. Згідно з цією концепцією в систему міжнародного економічного права включаються не лише норми міжнародного публічного, а й міжнародного приватного права, національні норми, які регулюють міжнародні економічні відносини.
Міжнародне економічне право – це система норм і принципів, які регулюють відносини між державами, між державами і міжнародними організаціями, між міжнародними організаціями в процесі міжнародного економічного співробітництва є самостійною галуззю міжнародного публічного права.
Система джерел МЕП включає в себе міжнародні договори і зокрема міжнародні економічні договори, а також міжнародно–правові звичаї, рішення (акти) міжнародних оргашзацій, міжнародні кодекси поведінки. Джерела є формою юридичного втілення, вираження норм і принципів міжнародного економічного права. Водночас норми і принципи МЕП характеризують зміст їх джерел.
Під принципом прийнято розуміти керівні ідеї, основоположні засади або правила здійснення якоїсь діяльності. Міжнародна економічна діяльність базується на принципах, які виражаються насамперед у нормах міжнародного права, а потім розвиваються і набувають відповідного специфічного змісту у такій його галузі як міжнародне економічне право. Саме ці принципи, знаходячи своє закріплення у міжнародно–правових актах, і визначають закономірності правового регулювання міжнародних відносин і міжнародних економічних відносин, відбивають з урахуванням практики тенденції і потреби їх оптимального і прогресивного розвитку.
Види принципів: основні (загальні) принципи міжнародного економічного права: 1) принцип мирного співіснування; 2) принцип суверенної рівності держав; 3) принцип співробітництва держав; 4) принцип невтручання; 5) принцип сумлінного виконання міжнародних зобов’язань; 6) принцип взаємної вигоди.
Спеціальні принципи міжнародного економічного права. Група спеціальних принципів міжнародного економічного права включає: 1) принцип розвитку міжнародних економічних і науково–технічних відносин між державами; 2) принцип юридичної рівності і недопустимості еконо¬мічної дискримінації держав; 3) принцип свободи вибору форми організації зовнішньо¬економічних зв’язків; 4) принцип невід’ємного суверенітету держав над їх природними та іншими ресурсами, а також над їх економічною діяльністю; 5) принцип найбільшого сприяння; 6) принцип національного режиму.

54. ХАРАКТЕРИСТИКА ДЕРЖАВИ ЯК СУБ’ЄКТА МІЖНАРОДНОГО ЕКОНОМІЧНОГО ПРАВА
Міжнародне економічне право покликане регулювати суспільні відносини між різними суб’єктами. Під суб’єктом права взагалі розуміють особи (фізичні і юридичні), які відповідно до закону наділені здатністю мати суб’єктивні права та юридичні обов’язки, що дає їм можливість брати участь у відповідних правовідносинах. Головним суб’єктом міжнародного економічного права є держава.
За існуючими як у вітчизняній, так і в зарубіжній літературі визначеннями, держава – це політична форма організації суспільства, яка виражає обумовлену економічним ладом політичну владу пануючого класу або всього народу. Так, у Декларації про державний суверенітет України зазначено, що народ України є єдиним джерелом державної влади. Повновладдя народу забезпечується на основі Конституції як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної і місцевих рад України.
До ознак будь–якої держави слід віднести такі: 1) публічна влада; 2) державний суверенітет; 3) територіальний поділ населення; 4) державний апарат; 5) податкова система; 6) право.
Держави можуть бути різними за своїми соціально–економічними системами, політичним режимом, формою правління та формою державного устрою. Але незалежно від цього кожна з них на основі свого суверенітету має право бути суб’єктом міжнародно–правових відносин і, зокрема, міжнародних економічних відносин. Нині держави світу або їхні групи функціонують за умов інтернаціоналізації господарського життя, міжнародного поділу праці, різних можливостей у забезпеченні виробництва сировинними, енергетичними, трудовими та іншими необхідними ресурсами, монополії ряду держав на випуск окремих видів продукції та дії інших факторів, які обумовлюють необхідність міжнародного економічного співробітництва. Вихід сьогодні будь–якої держави на шлях науково–технічного прогресу, інтенсифікації національної економіки практично неможливий без активної діяльності у сфері міжнародних економічних відносин, створення найсприятливіших умов для інтегрованості національної економіки у світову, наближення її до ринкових структур розвинутих країн. Ці чинники значною мірою сприяють зростанню економічної могутності держав, піднесенню народного добробуту та вирішенню інших соціально важливих для кожної країни завдань. Імунітет – слово латинського походження і в перекладі українською означає звільнення від чого–небудь. У міжнародному праві імунітет держави розглядається як принцип, відповідно до якого державі або її органам не може бути поданий позов у суді іноземної держави. Як уже зазначалося, якщо держава виступає суб’єктом міжнародних економічних відносин з іншими державами або з міжнародними організаціями, то такі відносини регулюються нормами міжнародного економічного права.
Водночас вона може вступати у відносини міжнародно–правового характеру з різними іноземними юридичними особами, окремими громадянами інших держав. Відносини, які при цьому виникають, регулюються нормами міжнародного приватного права. Розглядаючи питання про імунитет держави, не слід робити висновки про те, що всілякого роду суперечливі питання, що виникають, не можуть взагалі розглядатись. Наявність імунитету не означає, що ним наділені і відповідні господарські організіції. Форми співробітництва держав: держава вступає з іншими державами в економічні стосунки, держави вступають до міжнародних організацій і стають її членами, держави об’єднуються у певні групи, співпрацюють через міжнародні організації з державами, які не є членами цих організацій.

55. МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ОРГАНІЗАЦІЇ, ЇХ ПРАВОВИЙ СТАТУС ТА ПОРЯДОК ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ
По мірі розвитку економічних відносин стає неможливим і недоцільним укладення лише двосторонніх договорів та угод. Чимало країн заіцікавлені у розширенні співробітництва з ряду важливих загальних напрямів зовнішньоекономічної діяльності (торгівлі, науки та техніки, транспортних перевезень, будівництва тощо) на основі багатосторонніх міжнародних економічних відносин. Одним з ефективних шляхів побудови багатостороннього економічного співробітництва є створення міжнародних економічних організацій, покликаних сприяти укладенню багатосторонніх договорів, створювати міжнародні механізми з нагляду і контролю за їх виконанням, розробляти та встановлювати норми, спрямовані на правове регулювання міжнародних економічних відносин тощо. Перші міжнародні економічні організації (комісії, спілки, комітети, асоціації) виникли ще у XIX ст.
Перший найбільш узагальнений поділ міжнародних організацій дає можливість виділити чотири групи: 1) універсальні міжнародні організації, членами яких є держави різних соціально–економічних систем; 2) міжнародні організації, членами яких були соціалістичні країни; 3) міжнародні організації, які об’єднували капіталістичні країни; 4) міжнародні регіональні організації, до складу яких входять країни, що розвиваються.
Класифікацію міжнародних економічних організацій можна продовжити і в межах кожної з названих груп. Так, серед такої універсальної міжнародної організації як ООН можна виділити дві підгрупи. Перша – спеціалізовані установи ООН і друга – допоміжні органи ООН, які користуються статусом міжнародних організацій. До першої групи, наприклад, можна віднести Організацію Об’єднаних Націй з промислового розвитку, а до другої – Конференцію з торгівлі та розвитку. Певну роль у розвитку міжнародного економічного співробітництва в окремих напрямах відіграють міжнародні та регіональні міжурядові галузеві організації.
Усе викладене вище дає можливість зробити висновок, що під міжнародними економічними організаціями слід розуміти такі організації, які на основі міжнародно–договірних відносин провадять діяльність, пов’язану з організацією та здійсненням міжнародного економічного співробітництва.
Правоздатність, якою наділені міжнародні економічні організації, дає їм змогу укладати різні угоди як з окремими державами, так і з міжнародними організаціями в межах завдань і цілей, закріплених в їхніх установчих документах.
Міжнародні економічні організації користуються імунітетом, що має важливе значення для їхньої діяльності. Відповідно до Конвенції про правовий статус, привілеї та імунітет міжнародних економічних організацій від 5 грудня 1980 року, майно і активи цих організацій мають імунітет від будь–якої форми адміністративного та судового втручання, за винятком випадків, якщо сама організація відмовляється від імунітету.

56. МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ДОГОВОРИ, ЇХ ВИДИ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ
Під міжнародним договором, як правило, розуміють добровільну угоду між двома або кількома рівноправними державами чи міжнародними організаціями щодо їхніх взаємних прав і обов’язків у політичних, економічних, культурних та інших відносинах. Міжнародний економічний договір – це насамперед різновид міжнародних договорів. У Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність» зовнішньоекономічний договір (контракт) розглядається як матеріально оформлена угода двох або більше суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їхніх взаємних прав та обов’язків у зовнішньоекономічній діяльності.
Основою поділу будь–яких договорів є їх класифікація. При поділі на односторонні й двосторонні договори береться до уваги те, що одна чи дві сторони мають відповідні обов’язки. Якщо договірні зобов’язання має лише одна сторона, то це – односторонній договір, якщо дві – це двосторонній договір. Більшість договорів є двосторонніми. До односторонніх належать лише окремі види договорів, наприклад, договір позики, договір дарування.
Друга група договорів – платні і безоплатні. Практика міжнародного економічного співробітництва свідчить про те, що переважно договори укладаються на взаємовигідній, платній основі. Це відповідає одному із загальних принципів міжнародного права – принципу взаємовигоди.
У межах оплатних договорів, коли одна із сторін отримує якусь користь, вона повинна забезпечити іншій стороні відповідну, як правило, еквівалентну вигоду.
Безоплатними називаються договори, для яких не характерна взаємна компенсація. Інколи їх називають ще добродійними, або благодійними, договорами. Це договори дарування, безвідсоткової позики, звільнення від оплати боргу, надання безоплатних послуг тощо.
До формальних договорів слід віднести такі, для укладення яких, крім взаємної згоди сторін, потрібне дотримання певної форми. Відповідно до чинного у багатьох країнах законодавства недотримання форми договору веде до визнання його недійсним з усіма негативними наслідками, що випливають з цього. Як правило, згода, до якої дійшли сторони, має бути викладена у письмовому документі, який підписується сторонами, а якщо це передбачене законодавством, то й зареєстрована у відповідних державних органах (нотаріаті, суді та деяких інших).
Реальними визнаються договори, в основі яких лежить не лише досягнення згоди, а й гарантоване виконання.
Консенсуальні договори – це такі, за якими з усіх суттєвих умов досягнута згода сторін. Вони вважаються укладеними і набирають чинності не в момент виконання, а в момент досягнення згоди. Однією з особливостей міжнародного економічного права, як і міжнародного права в цілому, є відсутність міжнародних інститутів, які б забезпечували у примусовому порядку виконання його норм. Тому головна роль у цій справі належить самим державам, які діють самостійно, індивідуально або об’єднуються у відповідні міжнародні організації.
Засоби забезпечення:
 дипломатичні переговори (ведуться від імені держави їх главами, главами урядів), посередництво:
а)держава виступає з пропозицією щодо примирення сторін, між якими ведеться спір, сприяє здійсненню дипломатичних переговорів;
б) третя держава на запрошення сторін, між якими виник спір, виступає як посередник і веде переговори з ними з метою примирення сторін (особисте посередництво);
 погоджувальні комісії, міжнародний арбітраж, міжнародний суд, суд європейського економічного співтовариства.

57. МІЖНАРОДНІ ОРГАНІЗАЦІЇ (МО) У СИСТЕМІ РЕГУЛЮВАННЯ СУЧАСНИХ МЕВ ТА ЇХ ТИПІЗАЦІЯ

Особливість МО полягає в тому, що вони є одночасно і суб’єктами міжнародних економічних відносин (нарівні з фізичними та державами), і частиною механізму регулювання цих відносин. Механізм регулювання міжнародних економічних відносин мас два взаємопов’язані рівні:
 національний (система дій держави (уряду), що спрямована на регулювання зовнішньоекономічних відносин і використовує названі елементи (принципи, методи, інструменти);
 міжнародний (погоджений вплив двох або більше держав на економічні відносини між країнами взагалі, або на окремі їх форми (міжнародну торгівлю, міжнародну міграцію робочої сили, експорт та імпорт капіталу); цей рівень механізму регулювання являє собою систему координації зовнішньоекономічних політик кожної з країн та ок¬ремих дій, які потребують колективного міжнародного регулювання).
Елементами регулювання МЕВ є:
 принципи управління як фундаментальні правила, що характризують певну «ідеологію» підходу до міжнародних відносин в економічній сфері;
 інституційно–правові структури як сукупність міжнародних та національних норм, правил, звичаїв та угод, що регламентують здійснення співробітництва;
 інструменти та методи управління як сукупність конкретних заходів впливу на окремі процеси, наприклад валютні курси, субсидії, митні тарифи, квоти і ліцензії на експорт та імпорт, система встановлення цін на товари й послуги для міжнародного обміну тощо.
Координація економічних дій – це процес погодження певних па-раметрів національних економічних політик з метою регулюючого впливу на свігосподарські, регіональні чи функціональні зв’язки.
Об’єктами координації можуть бути:
 цілі (погодження загальних, спільних, конкуруючих цілей);
 інформація (обмін, оприлюднення, зберігання);
 інструменти економічної політики;
 час, масштаби та форми проведення конкретних заходів, дій.
В залежності від кількості сторін, які беруть у цьому участь, координація міжнародної економічної діяльності може бути двосторонньою (досягаються безпосередніми переговорами між партнерами) або багатосторонньою (погодження різних аспектів міжнародної економічної діяльності щонайменше трьома суб’єктами з різних країн).
В залежності від засобів здійснення поділяється на два види: дискретний (узгодження, досягається шляхом дискретних (окремих) дій, коли по кожному конкретного випадку держави домовляються самостійно використовувати деякі заходи з метою досягнення належної єдності дій. Інституціональний (погодження, яке виробляється з використанням встановлених законів, правил, норм, звичаїв та практики організаційних структур). При цьому міжнародні організації виступають водночас і як проду¬центи, і як користувачі сукупності законів та норм.
МО можно типізувати за такими ознаками: 1. членство: міждержавні (об’єднання держав, які створені на основі міжнародної угоди, оформлені в систему постійно діючих органів, мають визначену та погоджену мету, міжнародну правосуб’єктність, недержавні, змішані; 2. географічне охоплення: глобальні (представники всіх країн), регіональні (представники певного регіону); 3. функціональне охоплення, спрямованість: універсальні (створені для вирішення широкого спектра питань), спеціальні (МВФ); 4. юридичний статус: міжнародні (утворення конфедеративного типу (створюється спеціальний спільний орган)), наднаціональні (федеративний тип (створюються наддержавні органи влади); 5. характер діяльності: регулюючі, контролюючі, координаційно–інформаційні, консультативні; 6. період функціонування: тимчасові, постійні.

58. ООН ТА МІЖНАРОДНЕ ЕКОНОМІЧНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО
26 жовтня 1945 року вважається офіційною датою створення ООН. Цілі: підтримувати міжнародний мир та безпеку, розвивати дружні відносини між націями на основі поважання принципу рівноправ’я, здійснювати співробітництво для розв’язання міжнародних проблем різного характеру. ООН відноситься до універсальних організацій. Вона має 6 керівних органів: Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і соціальна рада, Рада з опіки, Міжнародний суд і Секретаріат.
Питання економічного співробітництва посідає важливе місце у діяльності ООН. У 1961 році на засідання Генеральної Асамблеї ООН була прийнята резолюція «Міжнародна торгівля як важливий інструмент економічного розвитку», у 1974 році була прийнята Хартія економічних прав. Економічна і Соціальна Рада була створена у 1946 році як один із головних органів ООН, покликаний розв’язувати конкретні завдання міжнародного економічного співробітництва. Вона складається з 54 членів, які обираються Генеральною Асамблеєю на три роки. Найвищим органом ЕКОСОР є чергова сесія, яка скликається два рази на рік. Штаб–квартира знаходиться в Нью–Йорку (США). При ЕКОСОР діє п’ять регіональних економічних комісій ООН: Економічна і Соціальна комісія ООН для Азії і Тихого океану, Економічна комісія ООН для Африки, Економічна комісія ООН для Європи, Економічна комісія ООН для Західної Азії, Економічна комісія ООН для Латинської Америки і Карибського басейну. Крім того, при ЕКОСОР діє понад 20 постійних комітетів і комісій (з природних ресурсів, планування, розвитку, застосування досягнень науки та техніки з метою розвитку, становища жінок, народонаселення, прав людини тощо).
Регіональні економічні комісії, як зазначалося, створені й функціонують під керівництвом ЕКОСОР. Їх основним завданням є сприяння проведенню погоджених заходів з економічного співробітництва країн відповідного регіону. З цією метою вони здійснюють необхідні дослідження, поширюють інформаційні та статистичні матеріали. Постійно діючим органом комісій є їх секретаріати, до складу яких входять різні комітети. Суттєвим для правового статусу цих комісій є те, що вони, на відміну від допоміжних органів ЕКОСОР, мають ширшу і самостійнішу компетенцію. Вони, наприклад, мають право безпосредньо давати рекомендації державам відповідного регіону без затвердження їх ЕКОСОР.
Важливе місце в системі міжнародних організацій посідає Конференція ООН з торгівлі та розвитку (КТР), яка була заснована у 1964 році як орган Генеральної Асамблеї ООН. Підставою для її заснування стала резолюція Генеральної Асамблеї ООН від 30 грудня 1964 року, яка, в свою чергу, була прийнята відповідно до рекомендацій І Конференції ООН з торгівлі та розвитку, що проходила в Женеві з 23 березня по 15 червня 1964 р. До складу КТР входять держави члени ООН. Зміст діяльності КТР визначається такими її функціями: 1) заохочення міжнародної торгівлі, особливо торгівлі між країнами, що мають різний соціально–економічний устрій; 2) визначення принципів і політики щодо міжнародної торгівлі і відповідних проблем економічного розвитку; 3) розробка рекомендацій щодо реалізації зазначених принципів і політики, вживання у межах своєї компетенції інших заходів, які можуть сприяти досягненню поставленої мети з урахуванням різних рівнів розвитку і відмінностей в соціально–економічних системах. 4) розгляд і сприяння координації діяльності інших закладів у межах системи ООН в галузі міжнародної торгівлі і вирішення відповідних проблем економічного розвитку у співробітництві з Генеральною Асамблеєю ООН і ЕКОСОР.

59. ГАТТ/СОТ У СИСТЕМІ РЕГУЛЮВАННЯ ТОРГІВЕЛЬНО–ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

20 жовтня 1947року представниками 20 держав вдалося розробити Генеральну угоду з тарифів і торгівлі. Вона складається з трьох частин. ГАТТ виконує такі функції: впливає на державну зовнішньоекономічну політику шляхом розробки правил міжнародної торгівлі, є форумом для переговорів, які сприяють лібералізації і передбачуваності торговельних відносин, організовує врегулювання спорів. Основна мета – забезпечення стабільного зростання і зменшення ризику міжнародних торговельних відносин через ліквідацію митних та інших торгівельних обмежень, усунення всіх форм дискримінації в міжнародній торгівлі з метою підвищення рівня життя, забезпечення повної зайнятості населення; підвищення реальних доходів і попиту, поліпшення використання сировини, зростання виробництва і торговельного обміну.
Принципи ГАТТ: принцип найбільшого сприяння, захист за допомогою мита, забезпечення стабільної основи торгівлі, заохочення справедливої конкуренції (однакові фіскальні правила та інші регламентації для товарів національного виробництва та імпортованих товарів; заборона демпінгу і дозвіл застосування антидемпінгових заходів; можливість нейтралізації експортних премій або субсидій за допомогою компенсаційних зборів; гармонізація методів розрахунку митної вартості товарів; недискримінація постачальників залежно від країни походження при здійсненні державних закупок, усунення кількісних обмежень (контингентування імпорту)). Проведення консультацій, примирення та врегулювання спорів. Визнання регіональних торговельних угод – існування регіональних торговельних угруповань (зона вільної торгівлі, митний союз) допускається як виняток за умови дотримання певних вимог, оскільки регіональна інтеграція.
ГАТТ планувалась як частина Міжнародної торговельної організації, але угода з МТО не була ратифікована, а ГАТТ всі роки діяла як тимчасовий орган. З метою підвищення статусу міжнародних торговельних правил і забезпечення відкритості торговельної системи Уругвайський раунд прийняв рішення, що ГАТТ стає постійним органом, який займається загальною процедурою міжнародної торгівлі товарами і послугами та правилами інтелектуальної власності. Світова організація торгівлі втілюватиме в життя конкретні до¬мовленості останнього раунду переговорів. ВТО – це нова міжнародна організаційна структура, яка заснована на ГАТТ, результатах попередніх погоджень, а також домовленостях, досягнутих під час Уругвайського раунду. Країни, що вступають до ВТО, визначаються як «члени», а члени ГАТТ тільки як «договірні сторони», оскільки спочатку ГАТТ розглядалася як договір між державами, а не як міжнародна організація. ВТО, на відміну від ГАТТ, має статус юридичної особи. До членства у ВТО ставляться більші вимоги, ніж до членства ГАТТ. Вищим органом ВТО є конференція міністрів, яка скликається щонайменше раз на два роки. У період між конференціями керує Генеральна рада. Обидва органи складаються з представників усіх країн–членів.
Крім цього, у структурі є комісія з оцінки торговельної політики, рада з товарної торгівлі, рада з торгівлі послугами та рада з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності. Конференція міністрів призначатиме генерального директора, що буде головою секретаріату. На відміну від більшості міжнародних організацій, до системи ГАТТ–ВТО приєднуються, а не вступають. Це зумовлено тим, що кожна країна приєднується власне до системи угод, тобто бере на себе обов’язки їх виконувати, а організація, зі свого боку, перевіряє здатність держави їх виконувати. Швидкість приєднання країни до ГАТТ залежить від рівня відповідності національного законодавства стандартам ГАТТ–ВТО.

60. МІЖНАРОДНІ ВАЛЮТНО–КРЕДИТНІ ОРГАНІЗАЦІЇ. СТВОРЕННЯ МВФ І ЙОГО СУЧАСНА РОЛЬ
Необхідність створення організації для регулювання світової валютної системи, яка стала зрозумілою за часів Великої депресії, що зруйнувала світову економіку в 30–ті роки. Загальна недовіра за умов кризи до паперових грошей підвищила попит на золото понад наявні запаси його у фінансових органах. Через це ряд країн на чолі з Великобританією були змушені відмовитись від золотого стандарту, який, беручи за міру вартості кожної валюти певну кількість золота, визначав протягом багатьох років вартість грошей як незмінну величину. Невизначеність вартісного вимірювання грошей, які не мали більше фіксованого співвідношення з відповідною кількістю золота, призвела до того, що обмін грошей між країнами, що зберегли золотий стандарт, і країнами, що відмовились від нього, значно ускладнився.
Країни почали запасати золото і гроші, які можна було використати для його купівлі. На початку 40–х років Харрі Декстер Уайт (США) та Джон Кейнс майже одночасно внесли свої пропозиції щодо створення нової світової валютної системи та відповідної постійно діючої організації. Після довготривалих переговорів, що відбувались за тяжких умов воєнного часу, міжнародна спільнота погодилась на прийняття нової системи та створення організації для контролю над нею.
МВФ розпочав свою діяльність у Вашингтоні в травні 1946 року у складі 39 країн. Він створений для регулювання валютно–розрахункових відносин між державами і здійснення фінансової допомоги країнам–членам через надання їм за виникнення валютних труднощів, зумовлених порушенням рівноваги платіжних балансів, короткострокових позик в іноземній валюті. Фонд здійснює свою діяльність як спеціалізована установа ООН. Практично МВФ є інституціональною основою сучасної міжнародної валютної системи.
Цілі: сприяти міжнародному співробітництву шляхом забезпечення механізму для консультацій та погоджених дій стосовно міжнародних валютних питань; сприяти збалансованому зростанню міжнародної торгівлі з метою підвищення рівня зайнятості та реальних доходів населення, розвитку виробничих можливостей країн–членів; сприяти стабільності валют і впорядкованим валютним відносинам та запобігати конкурентному знеціненню валют; сприяти створенню багатосторонньої системи платежів та переказів по поточних операціях і прагнути до ліквідації валютних обмежень.
Функції: здійснення нагляду за узгодженою системою впорядкованого обміну національних валют; надання кредитів своїм членам на реорганізацію економіки для встановлення більш ефективного співробітництва; надання додаткових послуг країнам–членам.
Форми діяльності: інспектування (було зв’язано з переходом від паритетної до відкритої системи обміну валют. При цьому члени МВФ вирішили, що фонд повинен розширити свою діяльність за межі мінової вартості, вивчати всі сфери економіки країн, які визначають розмір цієї вартост і, і неупереджено давати оцінку економічної діяльності країн для всієї спільноти членів), консультації (використовує три типи консультацій: щорічні, додаткові (може організувати директор–розпорядник фонду у випадках, якщо країна несподівано опиняється в складній економічній ситуації, або є підозра, що її дії суперечать «кодексу поведінки» і можуть завдати шкоди іншим країнам)) та спеціальні (проводить з тими країнами, економічна політика яких значною мірою визначає стан світової економіки), надання послуг, фінансування.

61. СУТНІСТЬ, РІВНІ Й ФАКТОРИ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ
У широкому розумінні міжнародну економічну інтеграцію визначають і як відносини, і як процес. Інтеграцію в першому розумінні можна тлумачити як відсутність будь–якої форми дискримінації іноземних партнерів у кожній з національних економік. У такому плані міжнародна економічна інтеграція розглядалась нами як найвищий рівень розвитку МЕВ. Як процес інтеграція виявляється у стиранні відмінностей між економічними суб’єктами – представниками різних держав.
Розвиток процесів міжнародної економічної інтеграції зумовлений такими факторами: економічним розвитком країн, груп країн та регіонів світу за умов нерівномірного розподілу ресурсів; закономірностями науково–технічного прогресу; тенденціями демографічного розвитку; наявністю і необхідністю розв’язання глобальних проблем (енергетичної, продовольчої, екологічної, використання Світового океану та космосу, економічного зростання та народонаселення, економічної безпеки, роззброєння); різким скороченням відстаней за рахунок розвитку транспортно–комунікаційних мереж; ринковою «уніфікацією» економічного розвитку.
На мікрорівні вирізняють горизонтальну і вертикальну інтеграцію. Горизонтальна інтеграція виникає при злитті фірм, які виробляють подібні або однорідні товари з метою їх подальшої реалізації через спільну систему розподілу й отримання при цьому додаткового прибутку. Горизонтальна інтеграція супроводжується виробництвом за кордоном товарів, аналогічних тим, що виробляються в країні базування. Вертикальна інтеграція передбачає об’єднання фірм, які функціонують у різних виробничих циклах. Розрізняють три форми вертикальної інтеграції: 1) інтеграція «вниз» (на мікрорівні виникають ТНК); 2) виробнича інтеграція «вгору» (наприклад, придбання сталеплавильною компанією заводу, що виробляє металоконструкції); 3) невиробнича інтеграція «вгору», що включає сферу розподілу.
Основні форми міжнародної інтеграції на макрорівні. Зона преференційної торгівлі являє собою зону з пільговим торговельним режимом, коли дві або декілька країн зменшують взаємні тарифи з імпорту товарів, зберігаючи рівень тарифів у торгівлі з іншими країнами. Найбільш показовим історичним прикладом такої форми інтеграції є Преференційна система Британського Співтовариства (1932 р.), що об’єднувала 48 держав. У зонах вільної торгівлі діє особливий пільговий торговельний режим для країн–учасниць за рахунок усунення внутрішніх тарифів при їх збереженні у торгівлі з іншими країнами. Типовими прикладами є Європейська асоціація вільної торгівлі (1960 р.), зона вільної торгівлі «США–Канада» (1988 р.), Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА). Митний союз являє собою угоду двох або декількох держав, що передбачає усунення внутрішніх тарифів та встановлення спільного зовнішнього тарифу. Такі угоди діяли у Бенілюксі (з 1948 р.), в Європейському союзі (з 1968 р.). У рамках спільного ринку забезпечується вільний рух не тільки товарів, а й послуг, капіталів та громадян (робочої сили). Такі умови економічних взаємовідносин у цілому характерні тепер для Європейського Союзу. В економічному союзі вільний рух факторів і результатів виробництва доповнюється гармонізацією внутрішньої та зовнішньої економічної політики. У країнах–учасницях функціонує, як правило, єдина грошова одиниця. На основі економічних створюються політичні союзи, в яких поряд з економічною забезпечується й політична інтеграція.

62. ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ І ФАКТОРИ ЕФЕКТИВНОСТІ РЕГІОНАЛЬНИХ МІЖНАРОДНИХ ІНТЕГРАЦІЙНИХ УГРУПУВАНЬ
Для створення економічного інтеграційного угрупування двох чи кількох країн необхідні певні політико–правові (сумісність політичних устроів та основного законодавства країн), економічні (крітерій розвитку країн, їх ресурсний та технологічний потенціал, ступінь зрілості ринкових відносин), соціально–культурні та інфраструктурні умови.
При цьому економічні інтеграційні угрупування можуть формуватися різними шляхами:
 «знизу–догори», у процесі поглиблення інтернаціоналізації та транснаціоналізації господарського життя, коли домовленостям між країнами про створення зони вільної торгівлі, митного союзу чи спільного ринку передує досить тривалий період розвитку міжнародних економічних зв’язків на рівні підприємців, фірм та корпорацій. Ці зв’язки активно підтримуються на державному рівні і водночас розробляються й реалізуються широкомасштабні двосторонні проекти поглиблення міжнародного економічного співробітництва. Саме таким шляхом розвивались інтеграційні процеси у Північній Америці, насамперед між США та Канадою;
 «згори–донизу», коли з різних політичних та соціально– економічних причин створюється інтеграційне угрупування країн, які ще не повністю відповідають критеріям інтеграційної сумісності, але у процесі подальшого регульованого і скоординованого на наднаціональному рівні співробітництва досягають тієї чи іншої форми міжнародної економічної інтеграції;
 переважно таким шляхом розвивалась економічна інтеграція в Європі через дво– і багатосторонні переговори і асоційовану участь окремих країн у діяльності інтеграційних угруповань, які вже функціонують Зокрема, такий шлях характерний для сьогодення країн Східної Європи, які ставлять за мету інтеграцію до Європейського Союзу.
Ефективність міжнародної регіональної економічної інтеграції досягається за рахунок таких чинників: усунення дискримінації та бар’єрів між країнами–учасницями інтеграційних угрупувань у русі товарів та послуг, капіталу, стандартизація та уніфікація у виробничо–комерційній сфері, динамічного ефекту завдяки розширенню ринку та економії на масштабах виробництва, забезпечення достатнього рівня конкуренції.
Для зрілих інтеграційних угрупувань (спільний ринок, економічний та політичні союзи) характерні: синхронізація процесів відтворення; створення господарського комплексу з тісними взаємозв’язками національних економік з пріоритетом власного розподілу праці; особливі механізми регулювання, переважно через наднаціональні органи; узгоджена політика як у взаємних економічних відносинах, так і у відносинах з іншими країнами та групами країн.
Проте, незважаючи на очевидні економічні переваги, процеси міжнародної регіональної економічної інтеграції відбуваються на тлі складного переплетіння політичних і соціально–економічних проблем. Основні чинники, що зумовлюють виникнення й існування згаданих проблем, такі: політико–правові, економічні та соціально–культурні відмінності країн–учасниць; зростання витрат при реалізації регулюючих функцій на наднаціональному рівні; суперечності розширення складу інтеграційних угруповань; ідеологічні розходження.

63. ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ, ЙОГО СКЛАД, НАПРЯМКИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ
ЄС являє собою інтеграційне угруповання п’ятнадцяти західноєвропейських країн (Німеччини, Великобританії, Франції, Італії, Іспанії, Нідерландів, Бельгії, Люксембургу, Данії, Ірландії, Португалії, Греції, Австрії, Фінляндії, Швеції, Польща), які прагнуть до економічної та політичної єдності, частково відмовляючись від своїх національних суверенітетів. Початком західноєвропейської економічної інтеграції можна вважати 1950 рік, коли було запропоновано створити Європейську Федерацію, що ґрунтується на економічному об’єднанні.
Мета: передбачалась інтеграція у гірничо–металургійних галузях, де традиційно велась жорстка конкурентна боротьба. Європейське об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС) було створено ФРН, Францією, Італією, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом 1951 року (Паризька угода) і почало функціонувати з 1952 року Римський договір про створення ЄЕС і Євроатома був підписаний 1957 року і набрав чинності з 1958 року.
Римським договором передбачалося ліквідувати всі національні бар’єри на шляху вільного руху товарів, послуг, капіталів та робочої сили між країнами–учасницями і перейти до вироблення спільної зовнішньоекономічної, сільськогосподарської і транспортної політики.
Інстутиційна структура ЄС: Рада Європейських Співтовариств (скликається двічі на рік у складі глав держав і урядів) як вищий орган інтеграційного угруповання, наділений законодавчою владою; Комісія Європейських Співтовариств (складається з голови та 17 членів комісії, які призначаються урядами країн–членів за встановленою квотою) як постійний виконавчий орган; Європарламент (складається з 518 депутатів, які обираються прямим загальним голосуванням громадян країн–членів за встановленою квотою) як основний консультативно–наглядовий орган; Суд Європейських співтовариств (складається з 13 суддів) як орган юридичного контролю, Європейське політичне співтовариство, Рада міністрів ЄС, Економічна і соціальна рада (консультативний орган), Контрольна палата (складається з 12 чоловік).
Злиття трьох співтовариств (ЄОВС, ЄЕС, Євроатома) в єдине Європейське співтовариство відбулося 1967 року, 1968 року було утворено митний союз країн ЄС.
Мета: відміна митних податей і зняття кількісних обмежень; введення єдиного митного тарифу для інших країн; проведення єдиної зовнішньоторговельної та аграрної політики. З 1973 року діє угода про вільну торгівлю між ЄЕС і ЄОВС, з одного боку, і країнами Європейської асоціації вільної торгівлі, з іншого.
1979 року завершується процес створення Європейської Валютної Системи (ЄВС), вводиться у дію ЕКЮ. Цілями: зменшити коливання валютних курсів, витіснити з міжнародних розрахунків долар США, стимулювати подальший розвиток інтеграційних процесів через забезпечення передумов формування єдиного валютного ринку ЄС.
1991 року підписується угода між ЄС і ЄАВТ про створення Європейського Економічного Простору (ЄЕП). Цього ж року приймається Маастріська угода, суть якої характеризує новий якісний етап в еволюції ЄС. Передбачається створення економічного і валютного союзу (ЄВС). Мета: усунути ще діючі обмеження вільного руху капіталу в Португалії та Греції. Країни ЄС орієнтуються на вживання заходів щодо стабілізації грошової системи і закріплення бюджетної дисципліни, хоча проведення економічної, грошової і валютної політики залишається прерогативою окремих країн; створити Європейський валютний інститут, який має готувати документи для проведення єдиної грошової та валютної політики, створити Європейський центральний банк у 1999році.

64. ОСОБЛИВОСТІ ІНТЕГРАЦІЇ ЦЕНТРАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН
Передумови загальноєвропейської економічної інтеграції складаються в процесі поглиблення інтернаціоналізації господарського життя європейських країн за умов динамічних глобальних змін у розвитку світової економіки та політики. Важливе значення при цьому має внутрішньоєвропейська політико–правова, економічна, соціально–культурна та інфраструктурна інтеграційна сумісність. З політичної точки зору, Європа являла собою, з одного боку, перенасичений озброєннями регіон з комплексом воєнно–політичних проблем, а з іншого – регіон, де в період після Другої Світової війни успішно розробляються механізми співробітництва в цій сфері, особливо нині в рамках Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ).
Формуються умови та структури забезпечення загальноєвропейської безпеки. Важливу інтегративну роль відіграють географічна компактність Європи у поєднанні з різними природно–ресурсними умовами та великими можливостями розширення ринків товарів, капіталів і праці. Соціально–культурна сумісність європейських країн випливає з історично тривалого сусідства їх народів, постійного взаємовпливу культур. При цьому відмінності національних традицій, культурних особливостей, мовне розмаїття є не бар’єрами, а каталізаторами інтеграції. Проте слід урахувати, що політичні рішення в напрямку загальноєвропейської інтеграції не відразу стають адекватними соціальній свідомості населення країн, особливо постсоціалістичних. У цьому контексті зростає роль Ради Європи, до якої входять 21 Європейська держава. Розвитку загальноєвропейських інтеграційних процесів сприяють очевидні переваги формування спільної інфраструктури, а також необхідність скоординованого вирішення екологічних проблем. Ключовим зовнішнім фактором, що стимулює загальноєвропейську економічну інтеграцію, є глобальна конкуренція, яка за сучасних умов переходить на рівень континентальних регіональних інтеграційних угруповань.
Важливе значення має те, що східноєвропейський регіон стає епіцентром розвитку глобальної конкуренції, де свої економічні інтереси прагнуть реалізувати США, Японія, нові індустріальні та інші країни. Очевидно, що ядром загальноєвропейської економічної інтеграції є Європейський Союз. Саме від інтеграційної політики ЄС насамперед залежить організаційне оформлення європейських інтеграційних процесів. При цьому можна виділити два підходи: реалізація скоординованої інтеграційної політики ЄС щодо інших європейських країн та угруповань. Концептуально така політика обґрунтована в інтеграційній моделі «концентричних кіл» Жака Делора, згідно з якою ядро інтеграції (Європейський Союз) має розвивати взаємодію в економіці і політиці з країнами ЄАВТ (перше коло) і співпрацювати у торгово–економічній сфері з іншими країнами Європи та східноєвропейськими країнами (друге коло). При цьому механізми співробітництва не ущемлюють національних суверенітетів країн першого і другого кіл, реалізація інтеграційної політики відбувається на основі поетапного розширення складу ЄС. Практиці розвитку Європейських інтеграційних процесів притаманні елементи обох підходів. З одного боку, формується європейський економічний простір у рамках відповідної угоди між ЄС і ЄАВТ, установлюються все тісніші зв’язки ЄС і ЄАВТ з іншими європейськими країнами, а з іншого – робляться практичні кроки щодо приймання до ЄС нових членів. З 1995 року членом Європейського Союзу стають Австрія, Фінляндія, Швеція, Польща та інші. Реальне прагнення до вступу в ЄС виявили Туреччина, Кіпр, Мальта.

65. СУТНІСТЬ, ВИДИ ТА МОТИВАЦІЯ МІЖНАРОДНОГО БІЗНЕСУ
Усталена кількісна динаміка інтернаціоналізації економіки за сучасних умов набуває специфічних рис, зумовлених новою якістю міжнародного поділу праці. У структурі сучасних МЕВ це виявляється насамперед через вихід за межі національних економік поряд з факторами і результатами виробництва безпосередньо виробничого процесу. У свою чергу, докорінні зміни відбуваються і у міжнародному бізнесі – сфері практичної реалізації форм МЕВ.
Суб’єктами міжнародного бізнесу є його учасники, які здатні активно і відносно незалежно працювати для реалізації своїх економічних інтересів. До числа основних суб’єктів належать: фізичні особи, юридичні особи, їх об’єднання, держави, міжнародні організації.
Найбільш численними значущими динамічними у міжнародному бізнесі є фірми, що існують у двох організаційно–правових формах – власні підприємства та об’єднання підприємств.
Крім організаційно–правової застосовують диференціацію фірм за такими ознаками:
• рівнем гоподарської самостійності (материнські або головні; філії; дочірні; асоційовані);
• характером власності (приватні, державні, кооперативні, змішані);
• видами діяльності (промислові, торгівельні, фінансові, транспортні тощо).
Загальними мотивами, що спонукають фірми брати участь у міжнародному бізнесі, є можливість розширення продажу, придбання нових джерел ресурсів, диверсифікація.
Розвиток фірми може бути обмежений зменшенням обсягу внутрішнього ринку через недостатню кількість споживачів або їх низьку купівельну спроможність. За сприятливої економічної кон’юктури в інших країнах або у світі в цілому фірма має змогу нарощувати обсяги продажу через вихід на міжнародні ринки,збільшуючи свої прибутки.
Збільшити ринки збуту та свій прибуток фірма може також за рахунок купівлі за кордоном окремих компонентів, напівфабрикатів або послуг. В окремих випадках вирішальне значення має винятковий характер закордонних товарів або послуг, використовуваних фірмою.
Уникнути різких коливань у виробничій та торгівельній діяльності фірми дає змогу диверсифікація, коли підтримуються оптимальні обсяги продажу (на випадок економічного спаду в своїй країні) за рахунок виходу на ринки країн, економіка яких перебуває в стадії пожвавлення та росту.

66. ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ФОРМ МІЖНАРОДНОГО БІЗНЕСУ
При виході на зарубіжні ринки (тобто при перетворенні бізнесу у його міжнародні форми) підприємство має такі альтернативи.
Внутрішнє виробництво:
 непрямий експорт (торгівельні доми, міжнародні посередники);
 прямий експорт (експортний відділ, збутове відділення, закордонна філія, комівояжер з експортних операцій, дистриб’ютори, агенти).
Зовнішнє виробництво:
 спільне підприємництво ( ліцензування, франчайзинг, підрядне виробництво, управління за контрактом, спільне володіння, створення стратегічних альянсів);
 пряме інвестування (володіння) (складальні підприємства, виробничі підприємства, збутові філії).
Підрядне виробництво – форма спільного підприємництва, за якої національний виробник (продавець) укладає угоду із закордонним виробником на виготовлення своєї продукції.
Управління за контрактом – форма спільного підприємництва, за якої національний експортер передає зарубіжному партнеру ноу–хау у галузі управління, а той забезпечує необхідний капітал.
Критерії (експорт/ СП/ володіння): низька/середня/висока
 контроль ринку (близькість до споживача, можливість швидко реагувати на зміни потреб, контролювати тенденції попиту та пропозиції) Н/С/В;
 гнучкість (можливість швидко та адекватно адаптувати діяльність до елементів середовища, що змінюється) С/В/Н;
 ризик (загроза виникнення непередбачених втрат очікуваного прибутку, доходу чи майна) Н/С/В.
Переваги експорту: збереження повного контролю за діяльністю, підтримка виробництва у країні базування (політично вигідно–зайнятість)
Недоліки експорту: вразливість стосовно зарубіжних протекціоністських заходів, чутливість до коливань валютних курсів
Переваги контрактних коопераційних угод, включно з ліцензуванням: невисока потреба в інвестиціях.
Недолік: мінімальний рівень матеріального контролю.
Спільні підприємства – переваги: мінімальність ризику, потреба у менших витратах порівняно зі створенням власного підприємства.
Недоліки: потреба у високодеталізованому розмежуванні прав та обов’язків сторін, закріпленому контрактно, проблеми в узгодженні управління.
Створення власного виробничого підрозділу – переваги: забезпечення повного контролю, локалізація виробництва.
Недоліки: необхідність значних коштів для інвестицій, розв’язання політично непопулярне (перенесення робочих місць з країни).

67. ЕКОНОМІЧНА ПРИРОДА, СУТТЄВІ ОЗНАКИ І СИСТЕМАТИЗАЦІЯ МІЖНАРОДНИХ СПІЛЬНИХ ПІДПРИЄМСТВ. СТРАТЕГІЧНІ АЛЬЯНСИ
Мотивами входження на зарубіжний ринок є зниження капітальних витрат та зниження ризику при створенні нових потужностей; придбання джерел сировини або нової виробничої бази; розширення діючих виробничих потужностей; реалізація переваг нижчої вартості чинників виробництва; можливість уникнення циклічності або сезонної нестабільності виробництва; пристосування до процесу скорочення життєвого циклу продукції; підвищення ефективності існуючого маркетингу; придбання нових каналів торгівлі; можливість проникнення на конкретний географічний ринок; вивчення потреб; набуття управлінського досвіду на нових ринках; пристосування до країни, що приймає.
Очевидною є виробничо–економічна та маркетингова мотивація партнерів. Не слід ігнорувати й інші, як правило, не декларовані та рідко досліджувані мотиви – пропагандистські та престижні, характерні як для діяльності за кордоном великих корпорацій, так і для міжнародного бізнесу в окремих сферах (туризм, сервіс тощо); персональні, коли СП створюються засновниками однієї національності або на родинних засадах; екологічні, коли розв’язується завдання виведення екологічно брудних виробництв.
У свою чергу, фірми країн, що розвиваються, при створенні СП орієнтуються також на можливість доступу до нових технологій та передових методів управління, використання збутової мережі партнера й відомих у світі торгових марок, мобілізацію додаткових фінансових ресурсів тощо.
Слід зазначити, що спільні підприємства використовуються не тільки для освоєння ринку країни, що приймає, а й з метою виходу на ринки сусідніх країн або цілих регіонів світу.
Аналіз розвитку спільних підприємств потребує їх систематизації з виділенням ознак з точки зору організації (спосіб, шлях, форма, місце реєстрації); структури учасників (безпосередні учасники, країни–учасники); вкладення у статутний фонд (зміст, якість, спосіб, мета, структура, участь партнерів); а також сфер, видів та строку діяльності.
Стратегічними альянсами називають угоди про співробітництво між фірмами, що йдуть далі за звичні торгівельні операції, але не доходять до злиття фірм. Під альянсом мається на увазі проведення спільних досліджень, обмін технологіями, спільне використання виробничих можливостей, просування на ринок продукції один одного або об’єднання зусиль у виробництві компонентів або збірці кінцевої продукції. Стратегічні альянси є для фірм однієї і тієї ж галузі, але розташованих у різних країнах, засобом конкурентної боротьби на світовому ринку при збереженні їх незалежності.

68. ЕВОЛЮЦІЯ ФОРМ МІЖНАРОДНОГО БІЗНЕСУ. СУТНІСТЬ ТНК ТА ОЦІНКА ЇХ РОЛІ У МІЖНАРОДНІЙ ЕКОНОМІЦІ
Міжнародний бізнес включає будь–які трансакції між фізичними та юридичними особами за межами національних кордонів. У відносно систематизованому вигляді міжнародинй бізнес з’явився у V ст. до н.е.
Першы міжнародні фірми створюються під час промислової революції в Європі. В ті часи велика кількість компаній почала відкривати філіали за кордоном.
Термін ТНК традиційно означає фірму, що має філіали в двох або більше країнах. Інші дослідники вважають, що для ТНК потрібна наявність виробничих потужностей щонайменше у шести країнах.
ЮНКТАД визначає ТНК як підприємтво, що об’єднує юридичних осіб будь–яких правових форм і видів діяльності в двох або більше країнах, що проводить спільну політику і стратегію.
Виділяють три основні критерії ТНК:
1) структурний критерій – присутність у декількох країнах, а також різне громадянство управлінського персоналу;
2) критерій результативності – в залежності від питомої ваги активів, цінних паперів, доходів за кордоном;
3) поведінковий критерій – менеджмент ТНК повинен думати інтернаціонально, тобто потрібно розглядати весь світ як сферу своїх ділових інтересів.
Окремо виділяють глобальні компанії та багатонаціональні компанії. Глобальні компанії використовують стратегію стандартизації виробництва та активної економії на масштабах виробництва. Багатонаціональні компанії відрізняються більшою диференціацією продуктів з метою повного врахування специфічних маркетингових факторів країн та регіонів.
На сьогодні за даними ООН нараховується близько 10 000 ТНК. На 600 ТНК, що лідують, припадає більше чверті світового виробництва товарів. ТНК є найбільшими експортерами капіталу. На їх долю припадає дві третини прямих закордонних інвестицій. В останні роки ТНК значно розширили свою діяльність у сфері послуг.
ТНК справляють дуже потужний вплив на економіку країн, що розвиваються. Інвестиції ТНК у багатьох випадках позитивно вплинули на структурну перебудову економіки цих країн, її диверсифікацію, підвищили рівень життя у цих країнах. Проте монополістичний характер діяльності ТНК ставить країни в залежність.
Головною конкурентною перевагою ТНК є можливість швидкого випуску великої кількості продукції, високий ступінь адаптивності до специфічних особливостей національних ринків.

69. ХАРАКТЕРИСТИКА СУЧАСНИХ ТЕОРЕТИЧНИХ ПІДХОДІВ У ДОСЛІДЖЕННІ ТНК
У 70–х роках відбувається загальний розвиток теорій ТНК. Найбільш відомою з них є теорія інтерналізації.
Ця теорія пояснює існування ТНК можливістю створення власного інтернального ринку, що поєднує постачання, виробництво та збут. При цьому фірма анулює дію зовнішніх факторів і уникає додаткових трансакційних витрат. Концепція інтерналізації була запропонована Баклі та Кесоном, а потім доповнена Рутманом. Вона базувалася на поняттях вертикальної та горизонтальної інтеграції, дає пояснення економічному механізму ТНК, а також визначає основні критерії вибору конкретних форм зовнішньоекономічної діяльності. В той же час ця теорія не повністю враховує вплив екстерналій зарубіжних країн.
Це призвело до формування багатофакторної моделі інвестиційної поведінки ТНК Данінга. Згідно з його еклектичною моделлю, ПЗІ (портфельні залучення інвестицій) відбуваються на основі врахування трьох груп факторів. 1. Переваги володіння – конкурентні переваги фірми, досвід, імідж, кваліфікований персонал. 2. Переваги дислокації – виробничі витрати в країні, тарифи, податки, політичний ризик, розвиток інфраструктури. 3. Переваги інтерналізації – переваги, пов’язані з можливістю більш ефективної діяльності в країні, ніж опосередковано через дистриб’ютерів, ліцензіатів тощо.
Використання моделі Данінга дозволяє значно підвищити ефективність міжнародного менеджменту, спроможності ТНК підібрати рівень інтерналізації, який якнайбільше підходить конкурентноспособності фірми.
У 90–х роках велике зацікавлення викликали питання сутності і структури ресурсного потенціалу ТНК. Так виникла теорія конкурентних переваг країн Портера. Модель Портера намагається висвітлити специфічні характеристики країн базування ТНК, що впливають на їх міжнародну результативність. Портер поєднав ці фактори з Даймондом, який є динамічною системою, параметри якої тісно взаємопов’язані.

70. ОСОБЛИВОСТІ ВНУТРІШНЬОЕКОНОМІЧНОГО МЕХАНІЗМУ ТНК. МОДЕЛІ ВИБОРУ ФОРМИ ТРАНСНАЦІОНАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Серед концепцій формування та розвитку ТНК особливе місце займає теорія інтерналізації. Сформована у 70-х і доповнена у 80-х, вона є базою, що пояснює основні пріоритети економічної поведінки ТНК.
Найзагальніше інтерналізація є процесом створення внутрішньокорпоративного ринку через організацію власних філій, дочірніх підприємств та через отримання контролю над вже існуючими фірмами у циклі «постачання–виробництво–збут». Необхідною умовою є зменшення трансакційних витрат у порівнянні з витратами на підтримання функціонування створеного ринку. Трансакційні витрати – на дослідження та вибір партнерів, переговори, страхування ризиків порушення зобов’язань.
Крім того, додаткові переваги пов’язані з обходом протекціоністських бар’єрів, безпосереднім контролем якості сировини, напівфабрикатів, продукції, що продається кінцевому споживачу, отримання додаткових доходів від масштабів діяльності, компенсація відсутності фьючерсних товарних ринків у певних країнах, контроль торгових мереж (в тому числі і тих, що можуть використовуватись конкурентами).
Інтерналізація не завжди доцільна. Вона буде здійснюватись до того часу, доки вигоди від її реалізації перевищуватимуть витрати на здійснення. Виділення трансакційних витрат, витрат, пов’язаних зі збереженням контролю над технологією та ноу–хау, витрат, пов’язаних з організацією та управлінням внутрішньофірмовими ринками, дають інструментарій для вивчення моделей діяльності ТНК.

Ця діаграма (модель Хірша та Агмона) зображає залежність витрат, які несе фірма залежно від обсягів збуту. Очевидно, що спочатку витрати найменші при експорті, але в подальшому ситуація змінюється, і найбільш ефективним стає застосовання прямих інвестицій при достатніх обсягах.
Порівнюються витрати на виробництво в країні базування, витрати на виробництво за кордоном, витрати на експортний маркетинг, додаткові витрати на вивчення середовища та адаптацію до нього, витрати, пов’язані з розсіюванням технологічних переваг в разі передачі ліцензії.

71. ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ СТРАТЕГІЇ ТНК.
РОЛЬ ГЛОБАЛЬНОГО СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ В ПРАКТИЦІ ТНК
Формування та реалізація стратегії ТНК залежить від того, на якому етапі розвитку знаходить фірма. Виділяють початковий, локальної ринкової експансії, транснаціональний.
Початковий – вибір зарубіжних ринків, зарубіжна діяльність як доповнення до внутрішньої, перехід від етноцентризму.
Локальної ринкової експансії – підвищення результативності діяльності на зарубіжних ринках, внутрішня та зовнішня діяльність однаково важливі, перехід від поліцентризму.
Транснаціоналізація – глобальна організація виробництва та забезпечення синергії в діяльності підрозділів, міжнародна діяльність запорука успіху та розвитку.
За критерієм орієнтації вищого менеджменту виділяють етноцентризм, поліцентризм, регіоцентризм, глобальну орієнтацію.
Етноцентризм – відсутність міжнародного досвіду, зарубіжні операції розглядаються як доповнення до внутрішніх. Критерії результативності такі ж, як і для внутрішнього ринку.
Поліцентризм – важливо враховувати специфіку соціально–культурного середовища різних країн, використовувати розроблені на місці та адаптовані методи оцінки та контролю.
Регіоцентризм – орієнтація на регіональну організацію повноважень та комунікаційних потоків.
Геоцентризм, глобальність – співробітництво штаб–квартири та філій для розробки стандартів і процедур, що відповідають загальним та особливим потребам філій.
Стимулами до переходу можуть бути – насичення внутрішнього ринку, диверсифікація ризиків (продукти та ринки), використання дешевших факторів виробництва, протидія конкурентам, необхідність підтримання технологічного рівня, урядові стимули, розвиток міжнародного бізнесу та комунікацій.

72. СЕРЕДОВИЩЕ І СПЕЦИФІКА ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТНК. ВЗАЄМОДІЯ ТНК ЗІ СВІТОВИМИ ФІНАНСОВИМИ ІНСТИТУТАМИ
Досягнення в інформаційних системах дають змогу ТНК максимально відмежувати себе від впливу фінансового середовища. Створення глобальних мереж відслідковування грошових потоків дають змогу регулювати поточну діяльність корпорації таким чином, щоб мінімізувати обсяг необхідних запозичень та обсяг вільних коштів у різних підрозділах компанії. Отже, основним джерелом коштів є внутрішньофірмовий перерозподіл.
Місцеві ринки кредитів різко відрізняються один від одного у різних країнах, але разом з тим є важливим джерелом фінансування ТНК.
Окремо слід виділити державне фінансування у країні базування. Держава намагається створити для «своїх» ТНК кращі умови. Це пояснюється як тим, що розвинені ТНК є основою конкурентоспроможності країни, так і чисто індивідуальними інтересами через переплетення (іноді практичне повне злиття) державного апарату та структур ТНК через механізми особистої унії, корумпованість, цивілізаційні, національні та релігійні особливості.
Багато корпорацій починають виставляти свої цінні папери на фондових біржах різних країн для отримання капіталу. Проте тут дотримуються обережності через можливість втрати контролю.
Фінансова функція охоплює: 1) мобілізацію коштів для оперативних потреб та розширення діяльності; 2) управління оборотним капіталом; 3) фінансові аспекти рішень про інвестиції в інші країни.
Основним джерелом коштів для ТНК є внутрішньофірмові позики, позики головної компанії своїм філіям, дивіденди, роялті, купівля–продаж товарно–матеріальних запасів, потоки акцій від головної компанії до філій.
Глобальне управління грошовими коштами ускладнюється державними обмеженнями на переміщення фінансових коштів, неспівпаданням темпів інфляції та коливань валютних курсів. Управління валютними ризиками пов’язане з визначенням рівня ризиків, створенням якісної системи звітності та моніторингу, затвердженням політики розподілу відповідальності у сфері управління ризиками та формулюванням стратегії їх страхування–хеджування.
При прийнятті рішень про інвестування в іншу країну слід вибрати оптимальне співвідношення власного та запозиченого капіталу, оцінити ставку доходу при використанні місцевої валюти чи валюти інвестора, охарактеризувати потоки готівки, специфічні для іноземних інвестицій, визначити на багатонаціональній основі вартість капіталу, застрахуватись від політичних ризиків у іншій країні та від валютних ризиків.

73. ОСОБЛИВОСТІ УПРАВЛІННЯ ВИРОБНИЧОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ ТНК
Транснаціоналізація та глобалізація спричиняє багато змін у характері управління виробничою діяльністю фірми. Так, глобалізація означає, що джерела сировини можуть розміщуватись на значній віддалі, тому доводиться застосовувати різноманітні методи оптимізації вибору її джерел, територіального розміщення місць її складування, збереження та переробки. Постає питання про оптимальність зв’язків при поставці комплектуючих, готових виробів, відносини фірми з торговою мережею, що займається реалізацією, тощо.
Міжнародна фірма відрізняється від національної тим, що проміжний продукт може переміщуватись між країнами. Зовнішнє розміщення джерел постачання спричиняє залежність від таких чинників як мова, відстані, валютні курси, війни та повстання, страйки, політичні проблеми та тарифні бар’єри. Розміщення виробничих потужностей за кордоном можливе через зниження витрат або підвищення якості.
Зони зовнішної торгівлі набувають все ширшого поширення як зони для імпорту та зборки готових виробів як для внутрішнього споживання, так і для експорту. Стратегія організації виробництва (орієнтованого на світовий ринок) може опиратись на одиничне підприємство, а може і на сукупність багатьох підприємств, високоспеціалізованих за продукцією чи технологічним процесом, які займаються обміном комплектуючих.
Багато фірм використовують офшорні виробничі центри для отримання переваг, пов’язаних з дешевизною місцевих матеріалів та робочої сили. Готова продукція потім постачається в країну базування або у треті країни.
Японці вдосконалили концепцію постачання точно в строк для управління запасами. Це означає, запаси відвантажуються за планом в той період, що є найближчим до часу їхнього використання у виробництві. Це дає змогу знизити обсяги запасів та відповідно витрати на їх утримання. Це значно впливає на рішення стосовно розміщення джерел постачання сировини та комплектуючих для виробничого процесу.
Експортери можуть мати справу безпосередньо з агентами та оптовими посередниками в іншій країні, а можуть використовувати міжнародних посередників – компанії з управління експортною діяльністю або торгові компанії інших типів.
Держава надає експортерам різноманітні послуги.

74. ПРОБЛЕМИ ВЗАЄМОДІЇ ТНК І НАЦІОНАЛЬНИХ ЕКОНОМІК. МІЖДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ТНК
Діяльність ТНК, особливо у молодих державах, призводить до величезних фінансових збитків, поглиблює диспропорції у розвитку їх економіки, руйнує її, погіршує становище населення та є причиною інших негативних явищ. Так, у Пуерто–Ріко шкода, заподіяна американськими ТНК цукровій промисловості і рибальству у зв’язку з викидами відходів нафтохімічного виробництва, набагато перевищувала доходи від розвитку у цій країні нафтохімії
1980 року Генеральною Асамблеєю ООН були схвалені Принципи щодо контролю за обмеженням ділової практики монополій і корпорацій. Розробляється Кодекс поведінки ТНК, за більшістю положень якого між розвинутими капіталістичними країнами і молодими державами вже досягнуто згоди.
Щодо регіонального рівня – 21 червня 1976 року прийнято Декларацію про міжнародні інвестиції і багатонаціональні підприємства, керівні принципи для багатонаціональних підприємств. Норми цього документа не мають імперативного обов’язкового характеру.
Андський пакт укладено у 1969 році Болівією, Колумбією, Перу, Чилі (до 1976 р.) і Еквадором. Основними цілями групи цих країн є використання інтеграції для прискорення економічного розвитку країн–учасниць; сприяння поступовому перетворенню іноземних компаній на національні і змішані; врівноваження впливу Аргентини, Мексики і Бразилії в цій Асоціації. Країни – члени Андської групи виступають за розвиток торгово–економічного співробітництва, проти засилля іноземного капіталу в країнах регіону, прийнято Кодекс іноземних інвестицій, який містить уніфіковані правила щодо здійснення діяльності іноземних інвесторів, зокрема ТНК.
Таким чином, міжнародно–правове регулювання діяльності ТНК на регіональному рівні відіграє певну роль, але воно ще не спроможне захистити країни, особливо ті, що стали на шлях самостійного розвитку. Тому саме ці країни і висунули вимоги щодо встановлення нового міжнародного економічного порядку, в межах якого здійснювалося б правове регулювання діяльності ТНК. У цьому випадку йдеться про міжнародно–правове регулювання діяльності ТНК універсального характеру.
У проекті Кодексу сформульовані принципи діяльності ТНК, які мають прогресивний характер. До них зокрема належать: повага суверенітету країн, в яких вони здійснюють свою діяльність; підпорядкування законам цих країн; врахування економічних цілей і завдань політики, що проводиться в цих країнах; повага до соціально–культурних цілей, цінностей і традицій країн, в яких вони здійснюють свою діяльність; невтручання у внутрішні справи; відмова займатися діяльністю політичного характеру; утримання від практики корупції; дотримання законів і постанов, що стосуються обмеженої ділової практики, утримання від її застосування; дотримання положень, що стосуються передачі технологій та охорони навколишнього середовища.

75. СУТНІСТЬ, ЦІЛІ Й ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ МІЖНАРОДНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ. ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОСВІДУ ОРГАНІЗАЦІЇ МЕНЕДЖМЕНТУ В РІЗНИХ КРАЇНАХ
Міжнародний менеджмент (ММ) – 1) це діяльність, пов’язана з рухом, розподілом та контролем ресурсів, необхідних для ведення бізнесу в багатонаціональному середовищі. 2) ММ – процес застосування управлінських концепцій у багатонаціональному середовищі, отримання завдяки цьому додаткових вигід і заощадження часу.
Предмет курсу ММ – теорія і практика управління міжнародним бізнесом.
Функції – це загальні адміністративні обов’язки, що виконуються у кожній організації, у кожному підрозділі, на кожному рівні управління.
Планування: 1) середовище у міжнародному бізнесі – міжнародний, потреба у міжнародному маркетингу; процедура розробки річних планів – 9–10 міс.; 2) конфлікти з урядами; конфлікти з планами підрозділів.
Організація: 1) віртуальний процес – передбачення реакції партнерів; 2) різні погляди на владу.
Укомплектація штатів: 1) багато ринків праці; 2) різні цінності менеджерів.
Керівництво: 1) різні типи лідерства; 2) далекі комунікації.
Контроль: 1) різні вимоги до контролю; 2) різні національні стандарти бухобліку.
АМЕРИКА: 1) жорсткість та агресивність у міжнародній політиці; 2) велика кількість навчальних та наукових видань.
НІМЕЧЧИНА: 1) довіра до влади; 2) авторитаризм; 3) турбота про підлеглих.
ЯПОНІЯ: 1) гарантія зайнятості і створення обстановки довіри; 2) гласність і цінності корпорації; 3) управління, яке базується на інформації; 4) керування, орієнтоване на якість; 5) постійна присутність керівництва на виробництві; 6) підтримка чистоти на виробництві.
Стратегічне планування – процес визначення головної лінії організації, довгострокових цілей і виконання планів діяльності щодо досягнення зазначених цілей.
Необхідність і значення стратегічного планування у ММ:
• утримання напрямку розвитку компанії за умов диверсифікації міжнародних операцій;
• потреба в координації та інтеграції різноманітних операцій в масштабах всієї корпорації;
• належна підготовка до нових викликів і проривів.
Переваги стратегічного планування:
• координація і моніторинг довготривалих міжнародних операцій
• детальне опрацювання проблем, пов’язаних з політичними ризиками, конкурентами, стабільністю валютних курсів тощо.
Основні підходи до формулювання та реалізації міжнародних стратегій:
• економічний імператив;
• політичний імператив;
• адміністративна координація.
Стратегічні орієнтири міжнародних корпорацій:
• Етноцентризм – цінності та інтереси материнської компанії є головними в стратегічних рішеннях;
• Поліцентризм – стратегічні рішення змінюються від країни до країни, в яких діє компанія;
• Регіоцентризм – поєднання власних інтересів фірми з інтересами своїх регіональних відділень;
• Геоцентризм – інтегрування рішень в єдину глобальну систему.
Особливості прийняття рішень в ММ.
Ключ до вирішення проблеми прийняття рішень у міжнародних корпораціях – співвідношення між централізацією та децентралізацією. При централізації рішення приймаються на вищому рівні, що забезпечує їх високу якість. При децентралізації прийняття рішень делегується вниз оперативному персоналу, що забезпечує їх гнучкість та своєчасність.
Сфери ММ, в яких приймаються переважно централізовані рішення:
• маркетингова міжнародна політика;
• фінансові справи;
• використання персоналу експатріантів;
• рішення щодо виробничих потужностей.

76. РОЛЬ ОРГАНІЗАЦІЙНОГО ФАКТОРУ В МІЖНАРОДНОМУ МЕНЕДЖМЕНТІ. ЕВОЛЮЦІЯ ОРГАНІЗАЦІЙНИХ СТРУКТУР В ПРОЦЕСІ ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЇ
Роль організаційного фактору в міжнародному менеджменті.
Організаційний фактор включає: структури управління, взаємозв’язки між різними ланками і працівниками, розподіл функцій і влади, встановлення повноважень і відповідальності кожного співробітника.
Особливості організаційного фактора ММ.
• Природа зарубіжного бізнесу;
• Утворення закордонних відділень;
• Керівництво зарубіжними відділеннями;
• Взаємодія локальних ринків і компаній;
• Часові і географічні особливості;
• Взаємозалежність структур і персоналу.
Організаційна структура міжнародних корпорацій.
1. На ранніх стадіях інтернаціоналізації: президент//департамент у країні розташування (виробництво, маркетинг, фінанси, персонал)//віце–президент з міжнародних операцій//зарубіжні відділення.
2. Міжнародна дивізіональна структура: президент// департамент в країні розташування (виробництво, маркетинг, фінанси, персонал)//оперативні відділення (завод, інструменти, меблі, міжнародне відділення//Австралія, Японія, Італія//Офіс–тренер, маркетинг, зв’язки з урядом.
3. Глобальна продуктово–дивізіональна структура: президент// департамент в країні розташування (виробництво, маркетинг, фінанси, персонал)//оперативні відділення – продуктові відділення (продукт А, продукт В, продукт С//Південна Америка, Африка, Європа//Франція, Німеччина, Італія//виробництво, маркетинг, фінанси, персонал.
4. Глобальна регіональна дивізіональна структура: президент// департамент в країні розташування (виробництво, маркетинг, фінанси, персонал)//оперативні відділення (Північна Америка, Пд. Америка, Європа, Азія//Китай, Японія, Південна Корея.
5. Глобальна функціональна структура: президент//1. виробництво; 2.маркетинг, персонал//1.а.Внутрішнє виробництво (продукт А, продукт В), 1.б. Зарубіжне виробництво (продукт А, продукт В); 2.а. Внутрішній маркетинг (продукт А, продукт В), 2.б. Зарубіжний маркетинг (продукт А, продукт В).
6. Мультинаціональна матрична структура: президент// департамент в країні розташування (виробництво, маркетинг, фінанси, персонал)//оперативні відділення (Північна Америка, Європа, Промислові товари)//менеджер промислових товарів Північної Америки, менеджер промислових товарів Європи.

77. СУТНІСТЬ, ПРИНЦИПИ Й ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ
У 1991 році ВР України прийняла Закон про зовнішньоекономічну діяльність. Він заклав основу правового регулювання міжнародної економічної діяльності. Терміну МЕД в українській термінології відповідає термін ЗЕД.
Зовнішньоекономічна діяльність – діяльність суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами;
Суб’єкти господарської діяльності України та іноземні суб’єкти господарської діяльності при здійсненні ЗЕД керуються такими принципами:
Принцип суверенітету народу України у здійсненні ЗЕД, що полягає у виключному праві народу України самостійно та незалежно здійснювати ЗЕД на території України, керуючись законами, що діють на території України; обов’язку України неухильно виконувати всі договори і зобов’язання України в галузі МЕВ.
Принцип свободи зовнішньоекономічного підприємництва, що полягає у: праві суб’єктів ЗЕД добровільно вступати у зовнішньоекономічні відносини; праві суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності здійснювати її в будь–яких формах, які не заборонені законами України; у додержанні при здійсненні ЗЕД порядку, встановленого законами України; у виключному праві власності суб’єктів ЗЕД одержані ними результати зовнішньоекономічної діяльності.
Принцип юридичної рівності і недискримінації, що полягає у рівності перед законом всіх суб’єктів ЗЕД, незалежно від форм власності, в тому числі держави, при здійсненні ЗЕД; забороні будь–яких, крім передбачених законами, дій держави, результатом яких є обмеження прав і дискримінація суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, а також іноземних суб’єктів господарської діяльності за формами власності, місцем розташування та іншими ознаками; неприпустимості обмежувальної діяльності з боку будь–яких її суб’єктів, крім випадків, передбачених цим Законом.
Принцип верховенства закону, що полягає у регулюванні ЗЕД тільки законами України; забороні застосування дій місцевих органів, що у будь–який спосіб створюють для суб’єктів ЗЕД умови менш сприятливі, ніж ті, які встановлені законами України.
Принцип захисту інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, який полягає у тому, що Україна як держава забезпечує рівний захист інтересів усіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб’єктів господарської діяльності на її території згідно із законами України; здійснює рівний захист усіх суб’єктів ЗЕД України за межами України згідно з нормами міжнародного права; здійснює захист державних інтересів України як на її територіі, так і за її межами лише відповідно до законів України, умов підписаних нею міжнародних договорів та норм міжнародного права.
Принцип еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при ввезенні та вивезенні товарів.

78. СУБ’ЄКТИ МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНИ. ПРАВОВІ ФОРМИ УКРАЇНСЬКИХ ТА ІНОЗЕМНИХ ПІДПРИЄМСТВ
У 1991 році ВР України прийняла Закон про зовнішньоекономічну діяльність. Згідно з ним суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є:
 фізичні особи– громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно з законами України і постійно проживають на території України;
 юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні, і які мають постійне місцезнаходження на території України (підприємства, організації та об’єднання всіх видів, включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми, посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно–фінансові установи, міжнародні об’єднання, організації та інші), у тому числі юридичні особи, майно та (або) капітал яких повністю перебуває у власності іноземних суб’єктів господарської діяльності;
 об’єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які не є юридичними особами згідно з законами України, але мають постійне місцезнаходження на території України і яким цивільно–правовими законами України не заборонено здійснювати господарську діяльність;
 структурні одиниці іноземних суб’єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами згідно з законами України (філії, відділення тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України;
 спільні підприємства за участю суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України;
 інші суб’єкти господарської діяльності, передбачені законами України.
 Україна в особі її органів, місцеві органи влади і управління в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій, які беруть участь у зовнішньоекономічній діяльності, а також інші держави, які беруть участь у господарській діяльності на території України і діють як юридичні особи.

79. ВИДИ МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ УКРАЇНИ
У 1991 році ВР України прийняла Закон про зовнішньоекономічну діяльність. Цей закон передбачає такі види міжнародної економічної діяльності:
 експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;
 надання суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб’єктам господарської діяльності, у тому числі виробничих, транспортно–експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристських та інших, що прямо і не заборонені законами України; надання вищезазначених послуг іноземними суб’єктами господарської діяльності суб’єктам ЗЕД України;
 наукова, науково–технічна, науково–виробнича, виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб’єктами господарської діяльності; навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;
 міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами у випадках, передбачених законами України;
 кредитні та розрахункові операції між суб’єктами ЗЕД та іноземними суб’єктами господарської діяльності; створення суб’єктами ЗЕД банківських, кредитних та страхових установ за межами України; створення іноземними суб’єктами господарської діяльності зазначених установ на території України у випадках, передбачених законами України;
 спільна підприємницька діяльність між суб’єктами ЗЕД та іноземними суб’єктами господарської діяльності, що включає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;
 підприємницька діяльність на території України, пов’язана з наданням ліцензій, патентів, ноу–хау, торговельних марок та інших нематеріальних об’єктів власності з боку іноземних суб’єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України;
 організація та здійснення діяльності у галузі проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, що здійснюються на комерційній основі, за участю суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності; організація та здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України за іноземну валюту у передбачених законами України випадках;
 товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності;
 орендні, в тому числі лізингові, операції між суб’єктами ЗЕД та іноземними суб’єктами господарської діяльності;
 операції щодо придбання, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку;
 роботи на контрактній основі фізичних осіб України з іноземними суб’єктами господарської діяльності як на території України, так і за її межами; роботи іноземних фізичних осіб на контрактній оплатній основі з суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності як на території України, так і за її межами;
 інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені прямо і у виключній формі законами України.

80. ПЕРЕДУМОВИ ВИХОДУ УКРАЇНСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ НА ЗАРУБІЖНІ РИНКИ. ПОШУК І ВИБІР ПАРТНЕРІВ
Вихід на зарубіжні ринки можна розглядати у багатьох аспектах, але при цьому слід мати на увазі, що він сам по собі не повинен бути самоціллю, а перш за все передумовою тривалого закріплення на зарубіжних ринках і, головне, реалізацією певних конкурентних переваг.
Україна в економічному розумінні досить невелика країна, і тому для входу в світове господарство повинна обрати пріоритетні напрями прикладення своїх ресурсів. Відповідно до ситуації, що склалась на разі в Україні, виділяється кілька пріоритетних напрямів виходу на зарубіжні ринки і, отже, залучення до міжнародного поділу праці. Ці напрями відповідають певним політико–економічним групам, що мають вагу в українському суспільстві.
Перша – це група, сфера інтересів якої лежить у галузі сільського господарства та пов’язаних з них галузей переробної промисловості. Хоча її реальна вага за часів незалежності значно зменшилась, особливо після останніх виборів, проте вона залишається впливовою. Застосовує концепцію Аграрно–промислового розвитку. Ця група вважає необхідним досягнення певних умов: 1) недопущення введення приватної власності на землю. Тут слід вбачати не ідеологічні причини, а те, що сільське господарство знаходиться в глибокій борговій ямі, і приватизація землі може підірвати вплив аграрного лобі через перехід власності в руки кредиторів; 2) інтергація з Росією, Білорусією та іншими республіками колишнього СРСР (знову ж таки, не ідеологія визначальна, а конкурентоспроможність вітчизняного сільського господарства в Європі нульова, а кол. СРСР є непоганим ринком при певному рівні протекціонізму); 3) проведення м’якої фіскальної та валютної політики. Темпи девальвації гривні слід прив’язати до російського рубля; 4) ліквідація боргів с/г бажано просто через списання.
Друга група – представники ВПК та машинобудування. Зараз реально нарощують політичну вагу. Засади конкурентоспроможності сформульовано у програмі «Рух на випередження»: 1) якомога швидша інтеграція у європейські структури, участь у міжнародних організаціях з метою зняття обмежень на зовнішню торгівлю України. Ініціатор вступу до ГАТТ/СОТ. Поки що для цієї галузі шлях в Європу лежить через ринки Африки, Південної Америки, Азії; 2) створення фінансово–промислових груп з підприємствами Європи. Можливе залучення в ці структури російських партнерів, але це тимчасово, оскільки в майбутньому посилюватиметься акцент на відрив України від російського впливу (перехід у іншу зону впливу); 3) група зацікавлена у відносно стабільній валюті, через експортну орієнтацію бажана її помірна девальвація. Бажано введення податкових пільг для іноваційних підприємств і створення технополісів.
Третя група має орієнтацію на сировинний експорт (яскравий приклад – металурги). Фактично панувала до останнього часу, але її політика зазнала краху.
Четверта група – виробники товарів народного споживання. Поки що в стадії формування. Зараз експортні інтереси носять спорадичний характер.

81. СТРУКТУРА УКРАЇНСЬКОГО ЕКСПОРТУ ТА ШЛЯХИ ЇЇ РАЦІОНАЛІЗАЦІЇ
У 1998 році загальний обсяг експорту складав 12637,4 млн дол., причому 33% загального обсягу експорту надходило з України до країн СНД, 30% – до країн Європи (переважно до країн ЄС та Вишеградської групи (Угорщина, Польща, Чехія, Словаччина, Словакія)), 24% – до країн Азії. У 1997 та 1996 роках ці показники склали відповідно 14231,9 млн дол., 39%, – 24,2%, 27% та 14 400,8 млн. дол., 51,42%, 22%, 18,8%. Абсолютний обсяг експорту скоротився, питома вага експорту до країн СНД теж скоротилася на користь Європи та Азії. У товарній структурі експорту провідними є такі статті: неблагородні метали та вироби з них – 42,2%, прод. хім. пром. – 10,1%, мінеральні продукти – 9,2%, машини та устаткування – 8,7%, а також транспортні засоби та продукція рослинного походження. Головними торговельними партнерами України залишаються РФ та Німеччина.
Експорт послуг складав у 1998р. 3 819,8 млн дол. Найбільша питома вага – транспортні послуги (84%), 59% яких склали послуги трубопровідного транспорту, ділові, професійні та технічні послуги, послуги з ремонту і послуги зв’язку разом склали 11% загального обсягу. Найкрупнішими імпортерами українських послуг стали РФ – 2 249,7 млн. дол. (59% загальний експорт послуг), США (132,2 млн. дол.), Німеччина (130,0 млн. дол.), та Велика Британія (123,2 млн. дол.).
Негативним у структурі товарного експорту є те, що переважають матеріали та сировина (прокат), а частка готової та наукомісткої продукції – незначна. В експорті послуг провідна роль належить послугам, що пов’язані з використанням території України для транспортування нафти, газу та аміаку, а такі види послуг як будівельні, фінансові, страхові, комп’ютерні, ліцензійні, професійні, ділові та послуги з ремонту зстановлять лише 13,5% загального обсягу експорту послуг. Все це говорить про поступове втрачання Україною своїх конкурентних переваг на міжнародних ринках.
Щодо географічної структури товарного експорту, то прокат надходить переважно до Китаю та Західної Європи, до Західної Європи експортується також текстиль та вироби з нього, продукти хімгалузі; до країн СНД – с/г та хімпродукти.
Український експорт до ЄС жорстко квотується, а угода про вільну торгівлю між ЄС та Турцією являє собою загрозу для конкурентоспроможності українського прокату на європейському ринку. Основна проблема, пов’язана з українським експортом с/г продукції до СНД, полягає в тому, що він зазнає сильного конкурентного впливу з боку іноземних країн, які займаються реекспортом української продукції.

82. ТОРГОВЕЛЬНИЙ БАЛАНС УКРАЇНИ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЙОГО РЕГУЛЮВАННЯ
Баланс товарів та послуг відображає чисті надходження від імпорту та експорту товарів і нефакторних послуг. Баланс товарів ще називають торговельним балансом. Баланс послуг включає нефакторні послуги, до яких відносяться послуги, що не пов’язані з використанням факторів виробництва: транспортні перевезення, комунікаційні, туристичні, будівельні, страхові, фінансові, комп’ютерні.
У 1997 році Україна мала значний дефіцит торгового балансу, який складав 4 205 млн дол., і утворився переважно за рахунок імпортування енергоносіїв з РФ та Туркменістану.
У 1998 році баланс товарів зводився з негативним сальдо у сумі 2 584 млн. дол. При чому, сальдо торгівельного балансу з країнами СНД та Балтії склало –3 767 млн дол., а з іншими країнами світу – 1 183 млн дол. Негативний баланс товарів значною мірою покривався позитивним сальдом торгівлі послугами (+ 1 377 млн дол.).
Дефіцит торговельного балансу скоротився у 2003 році на 38,5% порівняно з 1999 роком (з –4205 млн. дол. до – 2 584 млн дол.) Це відбулося за рахунок скорочення як обсягів експорту, так і імпорту, при чому темпи скорочення імпорту перевищували темпи скорочення експорту.
Значною мірою за рахунок зменшення дефіциту торговельного балансу скоротився у 2003 році, порівняно з 1999 роком, і дефіцит рахунку поточних операцій (з – 1 335 млн. дол. до – 1 296 млн. дол.)

83. ПРОБЛЕМА ДИВЕРСИФІКАЦІЇ МІЖНАРОДНОЇ ТОРГІВЛІ
Україна має певні диспропорції у географічній структурі зовнішньої торгівлі, що обумовлює нагальну необхідність її диверсифікації.
Щодо географічної структури товарного експорту, то прокат надходить переважно до Китаю та Західної Європи, до Західної Європи експортується також текстиль та вироби з нього, продукти хімгалузі; до країн СНД – с/г та хімпродукти.
Український експорт до ЄС жорстко квотується, а угода про вільну торгівлю між ЄС та Турцією яввляє собою загрозу для конкурентоспроможності українського прокату на європейському ринку. Основна проблема, пов’язана з українським експортом с/г продукції до СНД, полягає у тому, що він зазнає сильного конкурентного впливу з боку іноземних країн, які займаються реекспортом українських товарів.
Характерним також є постійне відставання обсягів українського експорту від імпорту, що відображається у негативному сальдо торговельного балансу. Один з головних шляхів вдосконалення українського імпорту – це зменшення залежності української економіки від імпорту енергоносіїв, за рахунок вдосконалення структури виробництва та впровадження енергозберігаючих технологій. З імпортом енергоносіїв тісно пов’язана проблема зовнішньої заборгованості РФ та тиск світової спільноти на Україну з вимогою закриття ЧАЕС. Нормальним для структури імпорту розвинутої країни є переважання питомої ваги сировинної продукції та невелика частка чистого імпорту готової продукції (тобто експорт готової продукції = імпорту готової продукції).
Недоліком географічної строкатості товарного імпорту є високий ступінь залежності від РФ та Туркменістану, що зумовлює необхідність диверсифікації перш за все джерел імпортування енергоносіїв та розвитку торгівельних відносин з країнами –експортерами нафти та енергоносіїв. Позитивні тенденції – скорочення обсягів зовнішньої торгівлі з країнами СНД та зростання торговельних зв’язків з іншими країнами світу, передусім – з Західною Європою.

84. МАСШТАБИ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЗАЛУЧЕННЯ ПОРТФЕЛЬНИХ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ В УКРАЇНУ
Портфельні інвестиції (ПФІ) – це вкладення цінностей (переважно у цінні папери), частка яких не перевищує 10% вартості інвестиційного проекту. Вони здійснюються з метою отримання прибутку і не спрямовані на здобуття контролю інвестором над об’єктом інвестування. Згідно з даними платіжного балансу обсяг чистих іноземних ПФІ в Україну в 2003 році склав лише 47 млн дол., що на 1 556 млн дол. менше, ніж у попередньому році.
Найбільш поширеною формою ПФІ є інвестування у цінні папери. Характерним для України є те, що процес здійснення ПФІ тісно пов’язаний з приватизацією. Фондовий ринок України поки що дуже слабкий, і великою мірою його розвиток залежить від успішності проведення приватизації, у результаті якої більшість державних підприємств перетворюються на ВАТ, пакети акцій яких продаються ФДМУ через систему приватизаційних аукціонів. Проте механізм приватизації виявився недосконалим. Відбувся лише перерозподіл власності, а реальних інвестицій приватизовані підприємства не отримали. Останнім часом відбуваються позитивні зрушення у механізмі приватизації, що відображається у переході від сертифікатної приватизації до грошової, яка покликана забезпечити продаж державних підприємств ефективним власникам за реальні гроші, що повинно спричинити до пожвавлення діяльності на фондовому ринку України.
Одним з нових та перспективних для України способів залучення ПФІ на міжнародних фінансових ринках сьогодні є програми депозитарних розписок. Ці похідні цінні папери (ЦП) випускаються на акції емітента іноземними депозитарними установами і полегшують доступ для вітчизнянних емітентів корпоративних ЦП на розвинуті та високоліквідні іноземні фінансові ринки (наприклад США чи Західної Європи). Зараз вже більше 10 найбільш рентабельних українських підприємств є учасниками вищезгаданих програм.
До переваг даної програми належать: визначення реальної ринкової ціни на акції емітента; можливість залучення фінансових ресурсів на іноземних ринку ЦП; підвищують авторитет емітента і особливо доцільні при виході на іноземні ринки товарів та послуг; збільшення привабливості ЦП емітента для іноземних інвесторів (особливо дрібних).

85. СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ВАЛЮТНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ
Будь–яка національна валютна система базується на таких елементах: 1) національна валюта; 2) умови конвертованості національної валюти; 3) паритет нацвалюти; 4) режим курсу нацвалюти; 5) валютні обмеження, валютний контроль; 6) національне регулювання валютної ліквідності; 7) регламентація використання міжнародних кредитних коштів; 8) регламентація міжнародних розрахунків; 9) режим національного валютного ринку і ринку золота; 10) національні органи, що регулюють валютні відносини.
Основа національної валютної системи України – гривня. Гривня – частково конвертована валюта за поточними операціями. Резиденти України повинні продавати 50% валютної виручки на внутрішньому валютному ринку. Курс гривні офіційно не прив’язаний до якоїсь іншої валюти чи валютної корзини. Діє режим плаваючого валютного курсу, що залежить від попиту та пропозиц на валюти на УМВБ та змінюється в межах валютного коридору. Встановлюється розмір маржі комерційних банків 5–10% від офіційного курсу. Валютні та розрахункові операції проводяться через уповноважені банки. Міжнародні розрахунки проводяться в Україні згідно з міжнародними уніфікованими правилами та нормами з переважним використанням векселів, чеків, документарного акредитивів, інкасо та банківського переказу.
Принципи організації розрахунків в іноземній валюті:
1) валюта України – єдиний законний засіб платежу на території України; 2) уповноважений банки зобов’язує купувати інвалюту на міжбанківському валютному ринку України за дорученням та за рахунок резидентів з метою виконання зобов’язань резидентів; 3) у розрахунках між резидентами та нерезидентами як засіб платежу використовується іноземна валюта. Такі розрахунки здійснюються через уповноваженні банки; 4) нерезиденти – роботодавці здійснюють оплату праці резидентам виключно у валюті України; 5) валютні цінності резидента, які наявні за межами України підлягають обов’язковому декларуванню в НБУ.
З 1992 року Україна – член МВФ і таким чином влючена у світову валютну систему. Україна реалізує програми економічного реформування МВФ.
Суб’єкти валютного регулювання України: НБУ; уповноважені банки (комерційні банки України, які мають ліцензію НБУ на проведення операцій з валютними цінностями); інші ліцензовані фінансово–кредитні заклади – резиденти; юридичні особи, що уклали з уповнов банками агентські угоди, щодо відкриття пунктів обміну іноземної валюти; фінансово–кредитні заклади – нерезиденти, що отримали індивідуальний дозвіл НБУ. Структура міжбанківського валютного ринку України включає також валютні біржі, валютні відділи товарної та фондової бірж, які мають дозвіл на проведення валютних операцій.
Основні спеціальні валютні інститути в сфері валютного контролю: 1) НБУ – головний інститут контролю, що відповідає за дотримання правил валютних операцій на території України з усіх питань, які не віднесено до виключної компетенції інших органів; 2) уповноважені банки здійснюють контроль валютних операцій, які здійснюються резидентами та нерезидентами через відповідні банки; 3) ДПІ України здійснює фінансовий контроль за валютними операціями; 4) міністерство зв’язку – контроль за дотриманням правил поштових переказів за межі України; 5) митний комітет України – котроль за дотриманням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.
Ключові проблеми становлення валютної системи України: 1) проведення валютної політики, узгодженої з політикою економічного та особливо промислового розвитку; 2) поліпшення структури платоспроможності балансу особливо стосовно поточних операцій; 3) проблема виплат за борговими зобов’язаннями; 4) проблема нелегітимного витоку капіталу; 5) проблема вільної конвертованості нацвалюти.

86. УКРАЇНА У ПРОЦЕСАХ МІЖНАРОДНОЇ ТРУДОВОЇ МІГРАЦІЇ
На шляху входження України до світового співтовариства неминуче постає питання входження у процеси міжнародної міграції. Регулюванням цього процесу зайнялися порівняно недавно.
На сьогодні в Україні проживає приблизно 1 млн. нелегальних мігрантів. Переважно це біженці з колишніх та нинішніх зон воєнних конфліктів на території СРСР, а також жителі азіатських країн (Бангладеш, Афганістан, В’єтнам, Іран, Пакистан, тощо). Ці групи мігрантів розглядають Україну як транзитний майданчик з якого можна легко потрапити до заможніх країн Європи.
З іншого боку, Україна розширює експорт робочої сили. Законодавство України дозволяє громадянам виїжджати на роботу закордон. Ця проблема стає більш гострою на тлі високого рівня безробіття всередині країни. На сьогодні в Україні офіційно зареєстровано 1,3 млн безробітних, реальну їх кількість оцінюють на рівні 10 млн. чоловік.
Таким чином Україна потенційно може поставляти на світовий ринок праці близько 10–12 млн чоловік. Проте реально на роботу за кордоном виїжджає десь 1,5–2 млн чоловік. Причини такого низького експорту робочої сили: зростаюча конкуренція на світових ринках праці, слабкий розвиток служб працевлаштування українських громадян за кордоном, невисокі можливості щодо самостійного працевлаштування за кордоном.
Загрозливого масштабу в Україні досягло явище «відпливу мозків». Обсяги цього процесу оцінити дуже важко, оскільки він носить і відкритий і прихований характер. Особливо часто це відбувається через діяльність спільних підприємств за участю західних фірм. Іноземні власники СП переводять до своїх зарубіжних головних офісів та науково–дослідних центрів найбільш здібних та перспективних спеціалістів. Інший метод полягає в запрошенні на навчання кращих студентів. Вирішення цієї проблеми можливе лише через покращення економічної ситуації в Україні, створення умов для розкриття здібностей особистості, забезпечення гідного рівня життя.
З огляду на сказане вище, Україні слід докласти максимум зусиль щодо освоєння міжнародного ринку праці. Експорт української робочої сили потенційно в декілька разів більший, ніж потенційний товарний експорт. Один кваліфікований робітник, що працює за кордоном, приносить в Україну до 12 000 доларів.

87. СТАН ТА ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ПЛАТІЖНОГО БАЛАНСУ (ПБ) УКРАЇНИ
В Україні всі статті ПБ об’єднуються у два розділи: рахунки поточних операцій (РПО) та рахунки операцій з капіталом та фінансові операції (РОКФО).
Рахункові операції з капіталом та фінансові операції характеризує міжнародний рух активів і кредитів. У 2004 році Україна мала позитивне сальдо РОКФО у сумі 2 106 млн дол., тобто є чистим імпортером капіталу.
Застосування статті «Помилки та упущення» пояснюється статистичними неточностями, які виникають при ідентифікації зовнішньоекономічних операцій внаслідок часових та вартісних розбіжностей. У 2004 році позитивне сальдо чистих неідентифікованих надходжень склало в Україні 810 млн дол.
Регулюючою статтею ПБ України є резервні активи. Вони являють собою ліквідні активи НБУ у вільно конвертованій валюті у банках–нерезидентах, золоті запаси НБУ, активи в МВФ у вигляді резервної позиції та СПЗ. Особливість цієї статті: зміна резервних активів в Україні не виділяється у самостійний розділ, а відноситься окремою статтею на рахунок капітальних операцій. У 1998 році активи зменшилися на 1 324 млн дол. і були показані зі знаком «+».
Світова практика свідчить про те, що у переважній більшості випадків первинне сальдо ПБ є від’ємним, тобто РПО зводиться з дефіцитом.
Кінцеве вирівнювання ПБ України було досягнуто через залучення зовнішніх фінансів на РОКФО. Зовнішні фінанси були залучені у таких формах:
1) капітальні трансферти;
2) прямі інвестиції;
3) портфельні інвестиції;
4) інші інвестиції (кредити).

88. СТАН І ПРОБЛЕМИ ВПРОВАДЖЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ БУХГАЛТЕРСЬКОГО ОБЛІКУ В УКРАЇНІ
Велику роль в успішності ринкових реформ відіграє економічна інформація, що формується в системі бухобліку. За підходом, що існував раніше, бух. звітність мала показувати ступінь виконання централізованих планів, а затверджені норми не мали на меті обліковувати активи та зобов’зання підприємства за їх фактичним станом. Ця методика спричиняла незбігання доходів та витрат, викривляла показники фін.звітності.
Розвиток МЕВ України спричинив необхідність змін у веденні бух.обліку. Реформа бух.обліку була перш за все необхідна Україні, підприємствам, що намагалися залучити іноземні інвестиції. Вважається, що використання міжнародних стандартів дозволить зменшити ризик для кредиторів та інвесторів, зменшить витрати країни на розробку власної системи бух. обліку, посилить міжнародну кооперацію в сфері бух. обліку, збільшить рівень довіри до української бух. звітності.
Перехід міжнародних стандартів розпочався ще в 1992 році після виданя відповідного Указу Президента. В червні 1999 року було прийнято закон «Про бух.облік та фін.звітність в Україні». У тому ж році було прийнято новий план рахунків.
Першими перехід до міжнародних стандартів обліку здійснили комерційні банки. Це викликано порівняно значним ступенем інтеграції українських банків у МЕВ та регулярними контактами з міжнародними фінансовими установами. В цілому процес переходу до міжнародних стандартів розраховано на декілька років.
Згідно з вищезгаданим Законом, кожне підприємство України повинно трансформувати свою звітність за минулий рік згідно до нових стандартів. Комісія по цінних паперах і фондовому ринку вже в 1999 році змогла добитись від всіх емітентів акцій звітності за новими стандартами. Перехід до нових стандартів змусив підприємства повністю трансформувати свій баланс, скласти звіт про рух грошових коштів та здійснити безліч інших змін.
Отже, сферою використання міжнародних стандартів є складання фін. звітів загльного користування підприємств усіх видів і поширюється як на окремі підприємства, так і консолідовані фін. звіти.

89. ХАРАКТЕРИСТИКА СИСТЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ
Особливістю сучасного регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні є різноманітність методів. Сукупність таких регулюючих заходів об’єднують в загальну категорію зовнішньоекономічної політики держави. Державна зовнішньоекономічна політика – це сукупність заходів, що спрямовані на досягнення країною певних переваг на ринку і в одночас на захист власного ринку.
В своїй зовнішньоекономічній політиці Україна застосовує тарифні і нетарифні методи регулювання.
Тарифні методи включають встановлення експортного та імпортного тарифу, що повинні регулювати експорт та імпорт відповідно.
Україна також застосовує і нетарифні методи, тобто методи адміністративного впливу. Метою їх встановлення є регулювання зовнішньоекономічної діяльності та дотримання міжнародних зобов’язань країни.
На систему зовнішьоекономічного регулювання України певним чином впливають міжнародні договори та організації. Найбільш яскравим прикладов є WTO. Україна з метою прискорення процесу вступу до цієї організації повинна адаптуватися до встановлених нею правил.
Головним документом, шо регламентує зовнішньоекономічну діяльність в Укарїні є Закон про зовнішньоекономічну діяльність, прийнятий у 1991 році. Цей закон визначив коло фізичних та юридичних осіб, які мають право займатися цим видом діяльності та заклав основи зовнішньоекономічного законодавства України.
У 1992 році було введено до дії Закон «Про єдиний митний тариф України». Цей документ юридично закріпив основи митного регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні.
У 1991 році було введено до дії Митний кодекс, який заклав правові та економічні основи митної справи в Україні, а в 2004 році було прийнято новий Митний кодекс, який значно спротив низку митних процедур, що були закладені в попередньому Кодексі.
У 1994 році прийнято закон «Про порядок проведення розрахунків в іноземній валюті», який регламентує порядок, строки та форми оплати зовнішньоторговельних операцій суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності.
Цієї сфери стосується ряд указів Президента України. Введено до дії міжнародні правила Incoterms 90.
Усі ці заходи спрямовані на приведення законодавства України у відповідність з принципами та правилами ГАТТ.
До складу державних органів, що здійнюють регулювання ЗЕД в Україні можна віднести: Міністерство економіки, Державну митну службу, Міністерство фінансів, Кабінет міністрів, НБУ, Верховну Раду.

90. МІЖНАРОДНЕ КРЕДИТУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ. КРЕДИТНА ПОЛІТИКА МВФ
Міжнародниі кредити – це економічні відносини, що виникають між державами, іноземними комерційними банками та фірмами з приводу надання грошових або товарних ресурсів на умовах повернення, платності, терміновості, цільового використання та забезпеченості.
МВФ – валютно–фінансова організація міжурядового співробітництва. Специфіка МВФ порівняно з іншими міжурядовими організаціями полягає у виконанні ним одночасно функцій регулювання, фінансування, нагляду та консультування держав–членів у сфері валютно–фінансових відносин.
Головним завданням МВФ є скорочення тривалості та зменшення нерівноваги у міжнародному балансі, забезпечення стабільності валютних курсів. Основними механізмами фінансування МВФ є резервні кредити «стенд–бай», розширене кредитування (ЕФФ), компенсаційне та надзвичайне фінансування (ССФФ), фінансування системних перетворень (СТФ), фінансування буферних запасів (БСФФ), фінансування структурної перебудови (САФ). Кредитування за програмами МВФ є умовним (тобто під виконання певних умов), його максимальний розмір – 125% квоти країни у фонді. Такою є офіційна сторона кредитної політики МВФ. Водночас досить тривала його діяльність призвела до таких результатів та тенденцій:
• економічна нестабільність у більш ніж 62 країнах, що отримували кредити МВФ, лише посилилась;
 залежність між країнами МВФ та приростом валових інвестицій є обернено пропорційною;
 направлення коштів до країн, де розміщені кошти американських інвесторів;
 перевага надається країнам, що наслідують модель розвитку США;
 падіння ділової активності у країні–реципієнті (в очікуванні траншу);
 підпорядкування економік країн–боржників економіці США та економікам інших розвинутих країн через відкриття ринків цих країн для поставок товарів з країн–лідерів світу.
Привабливим в Україні для МВФ є спроби лібералізації зовнішньої торгівлі, принаймні її декларування, державна політика, спрямована на недопущення дефолту за зовнішніми зобов’язаннями.

91. ПРОБЛЕМА ЗОВНІШНЬОЇ ЗАБОРГОВАНОСТІ УКРАЇНИ ТА ШЛЯХИ ЇЇ РОЗВ’ЯЗАННЯ
У країнах з перехідною економікою проблеми зовнішньої заборгованості (ЗЗ) були викликані труднощами ринкових трансформацій централізованих економік, недостатнім обсягом золотовалютного резерву, слабкими експортними можливостями, внутрішньою економічною дезінтеграцією. У більш загальному вигляді виділяють дві групи причин зростання ЗЗ – внутрішні і зовнішні. Серед внутрішніх факторів виділяють такі:
1. Об’єктивні:
• загальна еконічна відсталість;
• структурні диспропорції в економіці;
• внутр політична нестабільність;
• слабкий розвиток національної фінансової системи.
2. Суб’єктивні:
• прорахунки в економічній політиці та орієнтаціії зовнішньої торгівлі;
• помилки у політиці позичання та неефективне використання позик.
Серед зовнішніх факторів виділяють:
• загальне погіршення умов міжнародної торгівлі;
• зміна кон’юнктури світового товарного ринку;
• протекціонізм;
• зміни напрямків та обсягів інвестиційних потоків.
ЗЗ оцінюється кількісно, крім її абсолютних обсягів, граничними значеннями: співвідношення зовнішнього боргу і ВНП (50%), боргу і експорту товарів і послуг (75%); приросту боргу і експорту (30%); приросту боргу за рахунок нарахування процентів щодо експорту (20%). Якщо 3 з 4 показників країни перевищили граничний рівень, вона вважається країною з високим рівнем заборгованості.
Можливими шляхами розв’язання проблеми ЗЗ є:
• направлення частини експортної виручки на погашення ЗЗ;
• часткове списання державних боргів;
• сек’юритизація (випуск банками ЦП на суму ЗЗ);
• продаж боргових зобов’язань банкам третіх країн.
Окремо можна виділити колективні методи вирішення проблеми:
• створення міжнародних гарантійних фондів;
• використання пільгових кредитів МВФ під погашення ЗЗ;
• проведення структурних реформ економіки за сприяння міжнародних фінансово–кредитних організацій.

92. СТАН І ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНОГО ВИРОБНИЧОГО КООПЕРУВАННЯ В УКРАЇНІ
Міжнародна виробнича кооперація передбачає існування спеціалізованих на основі МПП підприємств, які взаємодіють один з одним на одній або на різних стадіях виробництва готової продукції або переробки сировини. У контексті спільної господарської діяльності підприємств республік колишнього СРСР найбільшого розвитку набули міжнародні коопераційні зв’язки українських підприємств з партнерами з країн СНД, насамперед РФ. Однак слід зазначити, що дезінтеграційні напрямки прийняття рішень молодими незалежними державами у перші роки незалежності призвели до розриву іноді найефективніших та безальтернативних за даних умов (для обох сторін) коопераційних відносин. Особливо рішуче стала на шлях самозабезпечення та внутрішнього замикання технологічних циклів РФ. Україна, на відміну від свого сусіда, не змогла швидко та у деяких випадках взагалі – знайти заміну традиційним партнерам всередині країни. Це стало одним з найвіжливіших факторів економічного спаду в країні.
Сьогодні стало очевидним те, що повноцінної заміни колишнім партнерам просто не існує за даних умов, так само, як і те, що західні підприємства часто нездатні кооперуватись з українськими не лише через невідповідність різних технічних стандартів, але й через суперечність інтересів щодо розвитку найперспективніших обробних галузей (тобто бажання залишити українській стороні ту частину циклу виробництва продукції, на якій створюється невелика частина додаткової вартості – виробництво сировини та напівфабрикатів, остаточне збирання продукції з готових вузлів та агрегатів). Тому у структурі коопераційних зв’язків України і досі найбільше значення мають зв’язки з підприємствами країн СНД, а насамперед – з РФ. Розвиток саме цієї сфери взаємодії є найперспективнішим для багатьох українських виробництв. Одним з найамбіційніших проектів відтворення виробничої кооперації, є проект створення фінансово–промислових груп (ФПГ). Цей проект передбачав кооперацію не лише у виробничій, але і в науково–технічній сфері. Зокрема, існують реальні передумови формування таких виробничо–технологічних комплексів:
• «Трансхром» (видобуток хромітових руд, виробництво метану і пропану);
• «Трансметалпрокат» (виробництво металопрокату і газових труб великих діаметрів);
• «Трансстирол» (виробництво стирольних пластиків);
• «Трансмет» (виробництво металургійної продукції);
• «Фосфорхім» (виробництво фосфорних добрив);
• «Трансцукор» (технології вирощування цукров буряків і виробництва цукру);
• «Трансмаш» (транспортне машинобудування);
• «Транснафтотруба» (виробництво труб нафтового асортименту).
Але створення ФПГ наштовхнулося на проблему узгодження принципових положень законодавчого регулювання на національному та міжнародному рівнях.
У контексті загальносвітового розвитку переваги великомасштабного бізнесу на коопераційній основі на міжнародних ринках майже безальтернативні.
Однією з галузей, де Україна плідно кооперується з російськими підприємствами, є авіаційна.
Зважаючи на офіційно проголошений курс інтеграції України до ЄС, досить складним за сучасних умов є завдання встановлення і пожвавлення коопераційних відносин із західними підприємствами.

93. ВАЛЮТНИЙ РИНОК УКРАЇНИ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЙОГО ФУНКЦІОНУВАННЯ
Валютний ринок (ВР) – це офіційні центри, де відбувається купівля–продаж іноземних валют на основі попиту та пропозиції.
1. Формування валютного ринку України (ВР) пов’язане з процесами трансформування української економіки.
2. Другий етап розпочався виходом України з рублевої зони наприкінці 1992 року.
3. Наступним етапом (08.1993–08.1994) у розвитку ВР була спроба створення державної валютної монополії (запроваджено фіксований валютний курс, та аукціонний продаж інвалюти через тендерний комітет тощо).
4. Четвертий етап: період лібералізації ВР та відносної стабілізації валютного курсу гривні: відновлено роботу валютної біржі, розроблено систему заходів для наближення та уніфікації офіційного та ринкового курсу валюти, встановлено валютний курс за результатами торгів на валютній біржі.
Чинники падіння курсу гривні:
 неефективність регулятивних методів НБУ;
 тиск зовнішніх боргів;
 політичний чинник, пов’язаний з виборами Президента.
За цих умов ринкові механізми не здійснювали стабілізаційного впливу на ВР. Важливим кроком на шляху до лібералізації ринку стало відкриття міжбанківського ВР. Лібералізація ринку стимулювала низку позитивних тенденцій:
 збалансувалися попит та пропозиція валюти;
 збільшилися обсяги ринку (майже вдвічі);
 почав діяти ринковий механізм курсоутворення гривні.
Нині вибір політики курсоутворення за НБУ. Та зрозуміло, що валютного коридору не передбачається. Нині до розгляду запропоновано два варіанти курсової політики.
1. Німецькі експерти пропонують запровадити систему повзучої прив’язки курсу гривні до американського долара та євро.
2. Другим варіантом є повна лібералізація курсоутворення: запровадження режиму вільного гнучкого курсу та відмова НБУ від політики жорстких обмежень на купівлю валюти банками. Цю ідею відстоював С. Тигипко.

94. МЕТОДИ СТРАХУВАННЯ ВАЛЮТНИХ РИЗИКІВ
Управління валютним ризиком базується на виборі відповідної стратегії менеджменту ризику, що містить у собі основні елементи:
 використання всіх можливих засобів запобігання ризику, що призводить до значних збитків;
 контроль ризику і мінімізація сум можливих збитків, якщо немає можливості уникнути його цілком;
 страхування валютного ризику у випадку неможливості запобігання.
У світовій практиці страхування валютних ризиків називають хеджуванням (hedging). Основна мета використання відповідних методів хеджування полягає в тому, щоб здійснити валютно–обмінні операції вчасно – ще до того, як відбудеться небажана зміна курсів, або компенсувати збитки від такої зміни за рахунок рівнобіжних операцій з валютою, курс якої змінюється в протилежному напрямку.
На сьогоднішній день існує цілий ряд досить ефективних методів страхування валютних ризиків, що можуть бути використані різними суб’єктами валютного ринку в залежності від конкретних умов і цілей їхньої діяльності. Під цими методами розуміють певні фінансові операції, що дозволяють цілком або частково уникнути ризику збитків, які виникають через зміну валютного курсу, або отримати прибуток, джерелом якого є ця зміна. Під кутом зору проведення відповідних операцій сутність страхування як фінансово–бухгалтерського методу полягає в тому, щоб уникнути двох видів відкритих позицій у іноземній валюті: довгих, тобто володіння довгостроковими активами у іноземній валюті, і коротких, тобто володіння іноземною валютою у значно більших обсягах, ніж це необхідно для вирішення короткострокових завдань, пов’язаних з відповідним видом діяльності. За умови запобігання цих відкритих позицій зміна валютного курсу не спричинить значних змін вартості власного капіталу.
Серед методів страхування валютних ризиків необхідно назвати:
1. структурне збалансування активів, пасивів, кредиторської і дебіторської заборгованості;
2. зміна термінів платежів (leads and lags);
3. форвардні контракти;
4. операції «своп»;
5. опціонні контракти;
6. фінансові ф’ючерси;
7. кредитування й інвестування в іноземній валюті;
8. реструктуризація валютної заборгованості;
9. рівнобіжні позики;
10. лізинг;
11. дисконтування вимог в іноземній валюті (форфейтинг);
12. використання валютних коштів;
13. здійснення платежів за допомогою зростаючої валюти;
14. самострахування.
Аналіз масштабів ризику не означає простого підрахунку ступеня ризику у грошовому вираженні. Він повинен включати економічний аналіз перспектив з оцінкою величини можливої зміни. Крім того, необхідне кількісне визначення ризику для випадку, якщо хеджування взагалі не застосовується. Знання того, коли хеджування необхідне, а коли – ні, так само важливе, як знання методів хеджування.

95. МОТИВАЦІЯ ПРЯМОГО ЗАРУБІЖНОГО ІНВЕСТУВАННЯ НА МІКРО– ТА МАКРОЕКОНОМІЧНОМУ РІВНІ
На макрорівні розрізняють як мотивацію країн базування так і мотивацію країн, що приймають.
Традиційно для країн базування вирішальним є фактор, пов’язаний з балансом ввозу та вивозу капіталу. З цих позицій виділяють три групи країн:
1) переважно експортери капіталу;
2) переважно імпортери капіталу;
3) з рівновагою експорту та імпорту капіталу.
Для країн, що приймають, привабливість ПЗІ обумовлена багатьма факторами:
 вони отримують доступ до сучасних технологій та управлінського досвіду; збільшуються економічні потужноcті;
 з’являються не тільки нові матеріальні та фінансові ресурси, а й мобілізуються та ефективніше використовуються національні;
 стимулюється конкуренція з усіма позитивними наслідками цього явища.
З іншого боку, існують негативні наслідки імпорту капіталу:
 інвестування пов’язане з подальшим вивозом (репатріацією);
 дуже часто мотивація іноземного інвестора і національні цілі не співпадають;
 іноді спостерігається дискримінація національного сектора тощо;
 іноземні інвестиції іноді є не каналами передачі технологій, а їх «вивозу»;
 крупні іноземні інвестори «домовляються» з місцевою оліго– або монополією, що нівелює (послаблює) фактор конкуренції;
 нерегульоване залучення крупних іноземних капіталів може спричинити соціальну напруженість в суспільстві.
Наявність як позитивних, так і негативних впливів ПЗІ на економіку обумовлює необхідність регулювання міжнародної інвестиційної діяльності на національному, міжнародних та глобальних рівнях.
На мікроекономічному прагматичному рівні можна виділити три групи мотивів для інвестування закордон:
1. Виробничо–економічна мотивація:
1.1. Зменшення капітальних витрат і ризиків.
1.2. Придбання нової сировини чи нової виробничої бази.
1.3. Розширення діючих виробничих потужностей.
1.4. Реалізація переваг нижчої вартості факторів виробництва.
1.5. Запобігання циклічності та сезонності виробництва
2. Маркетингова мотивація:
2.1. Нові канали збуту.
2.2. Проникнення на конкретний географічний ринок.
2.3. Пристосування до країн, що приймають.
3. Інші мотиви:
3.1. Пропагандистські (престижні).
3.2. Персональні.
3.3. Екологічні.

96. МІЖНАРОДНІ КОНФЛІКТИ
Конфлікти виникають у тому разі, якщо відносини між країнами не відповідають рівню розвитку та характеру їхніх продуктивних сил. Це може виявлятись у перерозподілі сфер впливу. Наприклад, причини Першої світової війни були в тому, що вплив різних розвинених країн на залежні території був непропорційним. Так, Німеччина, що була достатньо розвиненою в промисловому плані, на світову арену вийшла пізніше за інші країни, а тому мала недостатню кількість колоній (відносно свого потенціалу до їхньої експлуатації). Це змусило її вирішувати конфлікт силовими методами.
Інший випадок – Іран. Тут справа полягає в тому, що після того, як у країні була розвинена достатня інфраструктура для видобутку нафти, уряд відчув значну невідповідність у відносинах з зовнішнім світом, а відтак виник міжнародний конфлікт. Формою його вияву є політика релігійного ізоляціонізму. Завдяки достатнім ресурсам від продажу нафти країна може успішно здійснювати свою політику незалежно від волі інших.
Японія є прикладом відносно мирного розв’язання конфлікту. Хоча зараз політична вага цієї країни не відповідає її економічному потенціалу, але це зумовлено багатьма чинниками, що зумовлюють стабільність цієї ситуації. Перший з них, як визначає Бзежинський, – відсутність у Японії достатньої кількості природних ресурсів, тому вона вимушена проводити зважену політику стосовно багатьох країн–постачальників ресурсів. Хоча її імпорт сильно диверсифікований, але вона не може здійснювати такий сильний плив як США на інші країни. Ще одина причина є те, що в післявоєнний період їй довелось наново входити на іноземні ринки, де вже були присутні США, через що Японія могла розраховувати лише на те, щоб рухатись в фарватері цієї країни, бо будь–які спроби самостійної діяльності болісно сприймались США. Вирішення конфлікту було знайдене у тривалому співробітництві та певних поступках американців. Так, США фактично здали японцям свій ринок у багатьох його аспектах, японська власність у США набула гігантських розмірів.
Разом з тим є певні передумови, що спричинятимуть у близькому майбутньому поступову втрату Японією конкурентних переваг у сфері високих технологій. Можна навести приклад, що через заборону на експорт зброї (на цьому наполягли США), Японія втратила шанс нормально розвивати своє літакобудування, її космічні програми носять обмежений характер. Тому у перспективній галузі вона все частіше повинна звертатись за послугами до фірм інших країн.

Корзина

В корзине нет товаров.

Новини

Основи міжнародних економічних відносин

Оформлення замовлення онлайн

Опитування

Что Вас интересует в образовании за рубежом?